LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Держава та право. Юридичні науки → Традиція правового плюралізму: західна та східна інтерпретація

неї самої. Такий зв'язок є вимогою справедливості, і держава стає підпорядкованою не своїм власним позитивним правом, а ідеєю права, якій ця держава служить.

У підрозділі 1.3. “Історико-правові вчення” осмислено їхні методологічні передумови історичної школи права, поняття “народний дух”, писане і живе право, народне право, еволюцію права. Центром підрозділу стає висновок про те, що здобутком історичної школи юристів слід вважати плюралістичну теорію джерел права.

З’ясовано, що попередниками історичної школи у ХVІІІ столітті були геттінгенські юристи на чолі з професором І. С. Пюттером, які чітко додержувалися історичного методу і напряму в юриспруденції, обстоювали релятивізм і партикуляризм у праві.

Проаналізовано вчення Г. Гуго, центральне місце в якому зайняла проблема джерел права. Зіставлення утворення права з розвитком мови і переваження звичаєвого права над законодавством – ось характерні риси теорії правогенезу Г. Гуго. Цим самим Г. Гуго вступив у суперечку з природним правом. Сутністю природно-правових вчень є моральна критика права, яка обумовлюється усвідомленням того, що право розвивається за участі особистості і складає частину моральної субстанції. Г. Гуго розуміє право не як здійснення ідеї справедливості, а виключно як засіб для усунення безладу.

Підкреслюється, що кінець ХVІІІ століття в Німеччині характеризувався суперечками між історичним і філософським напрямами в юриспруденції. Предметом суперечки була природа історичного процесу: історія є проявом суто каузальної необхідності, чи вона поєднує моменти каузальної необхідності свободи, природи і духу?

Ф. К. Савіньї обстоював однобічну органічну теорію історичного розвитку і, відповідно, теорію спонтанного, безвольового розвитку права. “Народний дух” є безособовою субстанцією, яка виявляє себе у “свідомості”, “переконанні” й “волі” народу. Аналогічно тлумачив “народний дух” Г. Ф. Пухта. Вплив особистої волі вилучався з історії права, поєднуючи народ у загальній волі.

При розгляді писаного і живого народного права висвітлено плюралістичну теорію правогенезу. Приписи влади - це не все право. Окрім законодавства, джерелами права є і звичаї, правова наука, судова практика. Помилками юристів є інтерес, спрямований лише на матеріальну вигоду і вузькопрактичні цілі та зневага до духовних цінностей.

Право є творінням людського духу. Воно народжується в людській свідомості. Загальнонародна правосвідомість є правом апріорі, без будь-яких подальших вимог його позитивації. Норми існують у народній свідомості як факт. Законодавство має лише субсидіарне, допоміжне значення в розвитку права. Воно мусить бути “знайдене” й узгоджене з уже існуючим живим народним правом.

Зроблено висновок про те, що народне право постає певним чином природним правом, священним і недоторканим для правителів. Історична школа права затверджувала не силу норм, встановлених владою, а значення народного права, яке самобутньо розвивається.

Філософське розуміння історії надало змогу Ф. К. Савіньї і Г. Ф. Пухті стверджувати: юрист розглядає право відокремлено, як право того чи іншого народу; філософ розглядає право окремих націй як відбиток розвитку, що здійснюється через все людство. З цієї точки зору право всіх народів постає моментами єдиного руху. Тож, фактором правоутворення є не лише індивідуальний дух певного народу, а і дух загальнолюдський. Це спростовувало як однобічну органічну теорію історичного розвитку, так і теорію спонтанного, безвольового розвитку права.

З'ясовано, що Р. Єринг, всупереч органічній теорії, обстоював телеологію. Самовизначення людської особистості - ось кредо Р. Єринга. Ідея свободи і справедливості є абсолютним ідеалом правоутворення, і на цій підставі стає можливою критика “несправедливих законів”. Органічним факторам надається цілком другорядне значення. Історичний процес почали розуміти як поєднання моментів свободи і необхідності. В історії діє свобода, але не безмежна, а керована вищою необхідністю.

У підрозділі 1.4. “Інтегративно-правові вчення” осмислено їхні методологічні передумови, такі конститутивні ознаки, як синтез духу і матерії, синтез нормативного і дескриптивного підходів до права, синтез легітимності. У підрозділі виокремлено складові герменевтичного пошуку права, а саме герменевтичного кола, передумови розуміння, феноменолого-ейдетичної редукції, ейдетичного права, оцінок.

При розгляді проблеми співвідношення “букви” і “духу” права підкреслюється, що методологією сучасних західних інтегративно-правових вчень є трансцендентальна синтетична філософія. У цьому зв’язку проаналізовано праці таких трансцендентальних філософів сучасності, як Е. Бетті, Х. Гадамер, М. Гартман, Е. Гуссерль, П. Рікер, Ю. Хабермас, М. Хайдеггер, М. Шелер, К. Ясперс.

Особливу увагу приділено герменевтиці. Проаналізовано вирішення герменевтичної проблеми “букви” і “духу” права континентально-європейськими й англомовними юристами. Зроблено висновок про те, що практичне значення проблеми полягає в тому, що телеологічне тлумачення є джерелом права. Виражається воно в правотворчій судовій практиці, здійснюваної на підставі дискреційних повноважень суддів.

Відзначається, що сфера поширення дескриптивного підходу до права - це позитивно-наукова юриспруденція і виключно позитивна дія права, а сфера нормативного підходу - це етика права. У першому випадку йдеться про право, як воно “є”, а в другому – про право, яким воно “мусить бути”. Лише за умови семантичного відмежування нормативного підходу від дескриптивного виникає можливість розглядати той чи інший юридичний припис фактично діючим і водночас етично непридатним і несправедливим. Можливо це на тій підставі, що нормативні судження (оцінки) мають постулативний елемент справедливості, який у судженнях суто дескриптивних відсутній. Через звернення до праці Д. Юма “Трактат про людську природу” (кн. 3, ч. 1, гл. 1) спростовано аргумент підміни сущого належним. Прибічників природно-правових шкіл часто звинувачують у допущенні цієї формально-логічної помилки.

Основну увагу приділено питанню про визнання нормативної сили фактичного. Вчення про зобов'язуючу силу факту опрацьовували Є. Ерліх, Г. Єллінек (“живе право”, “свободний суддівський пошук права”), Г. Гурвіч (“живе, соціальне право”). Спорідненою цьому вченню є й англомовна соціологічна юриспруденція на чолі з Р. Паундом, і такий її різновид, як реалістична школа права О. Германа, Ф. Джерома, К. Левелліна, Г. Леві, М. Морріса, Д. Орвілла, Л. Уеслі, К. Уілера, Б. Уолтера, Б. Френсіса.

Якщо основна ідея синтезу нормативного і дескриптивного підходів до права стосується головним чином гносеології права, то синтезу легітимності (справедливості) і легальності (законності) - аксіології права. Таке розмежування досить умовне, бо в сучасній теорії пізнання проблеми гносеології органічно “вбудовані” в онтологію. Сукупно ці два підходи означають, що справжнє право виявляється не емпіричне позитивно, а апріорно.

З'ясовано відмінність між концепціями формальної і реальної справедливості. Проаналізовано відомі легітимаційні теорії М. Вебера, Ф. Джерома, Х. Джерома, К.Б. Натана, Л.К. Нікерсона, Р. Паунда, К. Поппера, Г. Радбруха, Ю. Хабермаса, О. Хеффе, К. Шмітта.