LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Загальнонаукове знання → Етапи формування наукової інтелігенції півдня України на рубежі ХІХ-ХХ ст.

70
Лунёв А.В., Задавысвичка Ю.Н.
БРИТАНО-ИТАЛЬЯНСКОЕ ПРОТИВОСТОЯНИЕ НА СЕВЕРОАФРИКАНСКОМ ТЕАТРЕ
ВОЕННЫХ ДЕЙСТВИЙ В 1940–1941 г.г. (в современной российской и переводной литературе)

30. Брагадин М.–А., Указ. Соч. – С. 89 – 91, 95 – 96, 497; Черчилль У. Указ. Соч., том II. – С. 496.
31. Квечень З. Указ. Соч. – С. 21 – 22.

Используемые сокращения

MVSN – Национальная добровольная милиция национальной безопасности.
ап – артиллерийский полк.
бртбр – бронетанковая бригада.

бртд – бронетанковая дивизия.
гвбр – гвардейская бригада.
мбр – моторизованная бригада.
мд – моторизованная дивизия.
мп – моторизованный полк.
пбр – пехотная бригада.
пд – пехотная дивизия.
ПЛ – подводная лодка.
пп – пехотный полк.

тд – танковая дивизия.
тп – танковый полк.

Карта взята из монографии Головушкина В. И. и в вопросах численности войск отражает его мнение.

Шевчук А.В.
ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ
НА РУБЕЖІ XIX – XX ст.


Одним з актуальних питань сучасної історичної науки є проблема формування еліт, особливо політич-
ної. За роки незалежності об’єктом значної уваги дослідників стала національна еліта українського народу,
що головним чином взяла активну участь у відродженні української культури, народу, нації. Переважно це
українські історики, етнографи, митці, громадські діячі. На наш погляд, без належної уваги залишилась ре-
гіональна еліта, складовою частиною якої була наукова інтелігенція, зокрема інтелігенція Півдня України.
Під Півднем України ми розуміємо колишню Херсонську, Катеринославську та Таврійську губернії в
складі Російської імперії. Під науковою інтелігенцією – різну за своєю природою, статусом та іншими соці-
альними ознаками групу людей, одним з основних видів діяльності якої є наукова діяльність, тобто це інте-
лектуальна творча діяльність спрямована на одержання та використання нових наукових знань [4, с. 4]. Ос-
новними її формами є фундаментальні та прикладні наукові дослідження на професійному чи аматорському
рівні.
Аналіз літератури з даного питання дозволяє розподілити її на дві основні групи. Перша містить основ-
ні характеристики інтелігенції як соціальної групи (походження, чисельність, структуру, соціальний статус,
акцентує увагу на суспільно–політичній діяльності). До другої групи належать праці, що в конкретно–
історичному вимірі стосуються особистого життя, наукової, педагогічної, громадської та організаційної ді-
яльності інтелігенції.
Перша група робіт охоплює праці Ерман Є.К., Щетиніної Г.І., Лейкіної-Свірскої В.Р. [3, 9, 10, 24]. Всі
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
71

вони витримані в дусі так званої радянської методології. Спільними для них є розгляд наукової інтелігенції
як соціальної групи в контексті своєї основної, педагогічної діяльності. Крім того, українська інтелігенція
не є центром уваги, а розглядається як ілюстрація загальноімперських тенденцій. Праця Шип Н.А. є пер-
шою спробою історико–соціологічного аналізу української інтелігенції [21]. Вона видана у 1991 році і міс-
тить у собі поряд з цікавим фактичним матеріалом застарілі підходи його аналізу. Заслуговує на увагу мо-
нографія Г.А.Касьянова, який зробив вдалу спробу об’єктивно дослідити соціальний портрет української
інтелігенції на зламі століть, в тому числі її соціальну природу, фахову структуру, територіальний та націо-
нальний склад [7].
До другої групи можна віднести великий масив літератури, що складається з ювілейних видань вищих
учбових закладів [6,12], публікацій з історії науки та техніки [8,15], біографічних нарисів [19].
Не зважаючи на велику кількість літератури з різних аспектів даної теми, до цього часу залишаються не
виділені та не обґрунтовані етапи формування.
Джерельна база статті складається з видань, відомчих розпоряджень Міністерства народної просвіти,
даних Першого всезагального перепису населення Російської імперії 1897 року.
Метою даної розвідки є спроба виділити на основі літератури, опублікованих та архівних фондів етапи
формування наукової інтелігенції Півдня України, а також спроба піддати аналізу їх зміст.
В історії формування наукової інтелігенції на Півдні України доцільно виділити такі етапи.
Перший етап охоплює початок – середину XIX століття і характеризується появою наукової інтеліген-
ції на Півдні України.
Другий етап охоплює період з 1965 р. до кінця XX ст. і пов’язаний становленням наукової інтелігенції
як соціальної групи.
Третій етап триває з початку XX ст. до 1917 року. Він характеризується збільшенням чисельності нау-
кової інтелігенції, поступальний розвиток якої був перерваний подіями 1917 року.
Отже переходимо до аналізу формування інтелігенції на кожному етапі.
Змістом першого етапу було зародження наукової інтелігенції. На цьому етапі наукова інтелігенція в
першу чергу включає викладачів заснованого у 1817 році Рішельєвського ліцею – Г.К. Бруна, М.Д. Кудряв-
цева, Я.А. Петровського, В.В. Петровського, В.Н. Юргевича. Інтелігенцію, що була пов’язана з діяльністю
Одеського археологічного музею заснованому у 1825 р. та Одеського товариства історії та старожитностей,
що було відкрито у 1839 р.. З останнім пов’язана діяльність Д. І. Княжевича, І. О. Стемпковського, М. С.
Воронцова, О. І. Левшина, М. Н. Мурзакевича, М. І. Надеждіна та ін. Незначна кількість наукової інтеліге-
нції Півдня України на початку – середині XIX ст., у порівнянні з Центральною та Східною Україною, по-
яснюється досить пізньою колонізацією краю, що почалася лише у кінці XVIII століття і продовжувалась у
першій половині XIX століття. Відповідно, на Півдні України не було жодного вузу, який би став
об’єднуючим центром та джерелом поповнення цієї категорії населення.
Другий етап – становлення наукової інтелігенції на Півдні України – пов’язаний з особливостями соці-
ально–економічного розвитку Російської імперії у пореформену добу. З 1861 року капіталізм почав утвер-
джуватися як пануюча соціально–економічна система. На Півдні України швидше ніж в інших регіонах ім-
перії спостерігається процес утвердження капіталістичних відносин. Це потребувало використання у про-
мисловості машин нового покоління, нових способів ведення господарства, нових підходів у сільському го-
сподарстві, розширення підготовки спеціалістів, а відповідно нових вимог до організації науки та освіти.
До 1861 року в Україні існували лише два вузи – Харківський та Київський університети. За час свого
існування вони випустили біля 4300 осіб [23, с. 56]. Цього