LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Історія. Історичні науки → Народи Криму: етнопсихологічна характеристика та проблема національної єдності


Швецова А.В.
НАРОДУ КРИМУ: ЕТНОПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ.


Відомо, що етнічна мапа України є вельми складною і відображає складну, драматичну і суперечливу історію нашої країни. Але справа не в тому, що в Україні мешкають представники багатьох національностей (зазвичай називають цифру понад 100). Проблема національного розвитку України полягає не в тому, що в ній мешкають представники десятків народів, які, до того ж, проживають у більш-менш точно визначених культурних регіонах. Дійсною проблемою є необхідність подолання, так би мовити, «регіоналізму людської свідомості», коли за особистими, чи регіональними проблемами люди не бачать (чи не хочуть бачити) проблем і цілей загальнонаціонального розвитку, основою якого є не лише політична, але й духовна, культурна єдність всіх етносів країни.

Регіоналізм – проблема не лише України. Вона має досить давнє походження і пов’язана, перш за все, із національним самовизначенням народів Європи.

Регіоналізм, якщо звернутися до історії, – явище більш давнє, ніж націоналізм. Європейська цивілізація народилася не в національній державі: її колиска – маленький регіон, найближча околиця своєї домівки і т.і. Саме тут визрівав народний дух піклування про землю, про людей, про рослин і тварин, про упорядження своєї домівки, садиби і т.і., який ліг в основу як конкретно-національних, так і загальноєвропейських цінностей.

Але як політичний феномен регіоналізм визначився у XIX столітті, коли, з одного боку, у Європі на основі національної ідеології утворилися національні держави, а з другого – у європейських країнах почався рух за захист місцевих культурно-історичних, мовних особливостей та традиційних політичних інститутів відповідних регіонів та провінцій, які опинилися під загрозою нівелювання в умовах унітарних держав. Не можна сказати, що ці проблеми були вирішені одразу і без конфронтацій, адже відомо, що у багатьох провінціях Італії, Франції, Німеччини і т.і. у другій половині XIX століття активно діяли політичні організації, які ставили собі за мету здійснення (в тій чи іншій мірі) політичного самоуправління.

Тобто, історично, національний розвиток так чи інакше пов’язаний з проблемою регіоналізму. І головне питання, яке постає у зв’язку з цим, – це питання про взаємозв’язок етнічних, регіональних інтересів та самосвідомості з інтересами та самосвідомістю нації в цілому.

І тут треба зробити важливе методологічне застереження. З одного боку, регіоналізм – явище природне, пов’язане із культурно-специфічними особливостями життєвого світу людей, які проживають на певній території і для яких регіонально-територіальні цінності виступають більш близькими і безпосередніми, ніж загальнонаціональні.

Як відомо, жителі Західної і Східної України, Криму та інших регіонів відзначають, як на підсвідомому, так і на свідомому рівні, свою відмінність від мешканців інших регіонів, поводячи себе з «земляками» дещо по-іншому і намагаючись підтримувати насамперед інтереси свого рідного краю. Цей факт неможливо відкинути або чекати, що з плином часу регіональні особливості зникнуть самі собою. Навпаки – нехай вони будуть і тішать людські спільноти, надаючи їм життєвої сили та забезпечуючи максимальний «комфорт» у відповідних природних та історично-культурних середовищах.

Але, з другого боку, як уже відзначалося, регіоналізм є явищем політичним і його «екстремальний» розвиток може стати причиною різноманітних суспільних негараздів. Щоб цього уникнути, необхідно проводити національновиважену політику, спрямовану на формування української нації як єдиного, цілісного, демократичного суб’єкта історії, який при цьому поважає і враховує потреби і інтереси представників всіх етносів і регіонів.

І тут виникає наступна проблема, яка пов’язана насамперед з потребами і цілями загальнонаціонального розвитку.

Треба усвідомлювати, що безконтрольний, безвідповідальний розвиток регіональних спрямувань завжди був великою загрозою формуванню національної державності, а, таким чином, і формуванню національної цілісності та національного майбуття. Тому, забезпечуючи можливість культурного, економічного, політичного розвитку регіонів, держава одночасно повинна ретельно стежити, аби при цьому не була порушена політична цілісність нації і країни. Не можна передавати регіонам, хоч би якими розвинутими вони не були, загальнонаціональні повноваження та «відсувати» інтереси нації на «другий план». Найкрасномовніше це доводить приклад сучасна Югославії, яка з розвинутої країни разом перетворилася на "задвірок" Європи".

Межі «задоволення» регіональних потреб і інтересів повинні визначатися національними потребами і інтересами, бо, у противному разі, кризи національного розвитку не обминути.

Особливо це важливо усвідомлювати в умовах України, де ще не вироблені достатньо усталені традиції національної державності та національної політики, традиції міжетнічного та міжнаціонального спілкування.

Якщо «узагальнити» питання про регіональні відмінності, в Україні, то слід виокремити, як головні, проблему соціально-культурних відмінностей (а у зв’язку з цим – і проблему взаєморозуміння та взаємної приязні) між населенням Західної і Східної України та проблему національного самовизначення в умовах Криму.

Ці проблеми мають грунтовні історичні корені і велике значення для загально-національного розвитку України, а тому потребують особливої уваги дослідників і політиків.

Впродовж більш як півтисячоліття (від кінця XIV століття, коли зникло з історичної арени Галицько-Волинське князівство) український народ не мав власної держави, що відчутно відбилося на його етнокультурній історії. Ступінь розвитку його громадянської і національної свідомості великою мірою залежав від соціально-політичних умов тих країн, в кордонах яких існувала та чи інша його частина. Західний регіон опинився під владою європейських держав, що зумовило більш високий рівень національної ідентичності, ніж в інших областях України, котрі опинилися під владою Росії з характерною для царату політикою русифікації (етнічної асиміляції).

Втім, проблема полягає не тільки в різниці сили та форм етнічного утиску, що його зазнавали українці на Заході та на Сході. Не менш важливим є панування різних соціальних відносин у цих регіонах. Справа не тільки в тому, що в умовах Російської імперії нищилась українська етнокультурна традиція. Таке саме доленосне значення для українства мало винищення особистісного чинника життя, суверенної особистості людини в умовах кріпосницько-деспотичного державного ладу.

Особливо складною, з ряду історичних та політичних причин, є етнопсихологічна ситуація на Кримському півострові. Аналіз особливостей самовизначення представників різних етносів в умовах Криму дає вельми показову для всієї України картину труднощів, з якими зіштовхується процес формування соціокультурної єдності громадян сучасної української держави.

Навесні 1998 року мною було проведене соціологічне дослідження серед студентів Сімферопольського державного університету, яке мало за мету з’ясування особливостей національної самосвідомості серед представників різних етнічних громад Криму. Студенти не випадково були обрані об’єктом опитування, оскільки дослідження виходило з того, що молодий вік та високий рівень освіти роблять цю страту найбільш соціально динамічною і не переобтяженою, наскільки це можливо, впливом традиційних етнокультурних стереотипів. Відтак можна було сподіватись, що якщо серед студентства будуть виявлені етнокультурні відмінності