LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Історія. Історичні науки → Етносоціальний розвиток дрібної шляхти в Галичині (1772 - 1914 рр.)

Ю.Терещенка, Р.Кирчіва, Ю.Гошка, Н.Яковенко, Я.Грицака, В.Грабовецького, В.Комара, І.Монолатія наголошується на етнокультурній своєрідності, українській ідентичності дрібної шляхти. Праці цих авторів, незважаючи на певну опосередкованість уваги до дрібної шляхти, мають важливе значення для вітчизняної науки, оскільки порушують тематику існування дрібношляхетської верстви серед українців Галичини, актуалізують її вивчення.

Сучасні польські дослідники К.Слюсарек та І.Рихлікова висвітлювали окремі аспекти життєдіяльності шляхти. Так, наприклад, К.Слюсарек здійснив дослідження цієї соціальної групи ХІХ ст. в Галичині, в якому досить упереджено обстоює концепцію “українізації” дрібної польської шляхти.

Діаспорні дослідники І.Волчко-Кульчицький, М.Домашевський, І.Кузич-Березовський, Дж.-П.Химка вивчали участь шляхетської верстви в просвітніх організаціях, специфіку її побуту.

Краєзнавчі праці з історії сіл Галичини (Ю.Гайда, І.Любчик, Ф.Попадюк, Б.Проць, В.Щупар, І.Юсипович), де мешкала шляхта, доповнюють історіографію дослідження та засвідчують підвищення зацікавленості дрібною шляхтою в суспільстві.

Дослідження суспільно-політичного руху українців у Галичині Я.Грицака, М.Кугутяка, О.Жерноклеєва, І.Райківського допомагають відтворити процес формування національної свідомості дрібної шляхти впродовж ХІХ – початку ХХ ст. на тлі становлення загальнонаціональної свідомості українців.

Окремі аспекти з історії, матеріальної культури, етимології прізвищ цієї соціальної групи вивчали російський учений І.Линниченко, радянський історик Б.Греков, вітчизняні дослідники Р.Бучко, А.Данилюк, В.Липинський, Л.Масенко, І.Сварник, І.Фараон, З.Федунків, М.Худаш.

З метою порівняльного аналізу етносоціальних процесів у середовищі шляхти використано праці українських дослідників В.Антоновича про “околичну” шляхту Київської та Волинської губерній, В.Борисенко про одяг шляхти Східного Поділля, І.Несен про весільний ритуал дрібної шляхти Центрального Полісся, французького історика Д.Бовуа про політику російського уряду щодо польської шляхти на Правобережній Україні, польських вчених Й.Сікорської-Кулеші про дрібношляхетську верству Литви і Білорусії, Т.Кравчака про дрібну шляхту Підляшшя, Й.Малєца про надання шляхетства в європейських країнах.

Розгляд у комплексі всієї наявної літератури із залученням різних видів джерел дозволяє відтворити загальну картину етносоціального розвитку дрібної шляхти в Галичині. Якщо її походження, внутрішню структуру, етнокультурні особливості певною мірою досліджували, то національну та соціальну ідентичність шляхти в сучасній вітчизняній історіографії не вивчали.

Другий розділ “Зародження і становлення дрібної шляхти в Галичині” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі “Проблема походження та шляхи формування дрібношляхетської верстви” визначено основні аспекти генезису дрібної шляхти.

Використовуючи доробок вітчизняних та зарубіжних учених, зроблено висновок, що соціальні функції дрібної шляхти в Галичині здійснювало дрібне боярство. За княжих часів воно виконувало охорону державних кордонів та замків, за що отримувало землю й особисту свободу. Термін “шляхта” почали вживати на українських землях після їх захоплення в ХІV ст. Польщею, коли в Галичину переселилася польська шляхта, у тому числі й дрібна.

Протягом століть, до часу переходу цих територій під владу Австрії, відбувалася зміна статусу нащадків руських дрібних бояр. Колишні дружинники галицьких князів перейшли на військову службу до польських королів, підтвердивши свої права на земельні володіння й отримавши шляхетський титул. Цей аргумент указує на первинність руського елементу в шляхти. Більшість нащадків дрібних бояр, які не підтвердили свій статус, юридично не включалися до шляхетського стану – перетворились у селян чи замкових слуг.

У період Речі Посполитої дрібна шляхта за матеріальним становищем не відрізнялася від селян, але зберігала привілейоване становище порівняно з ними: не відробляла панщини та інших повинностей, володіла землею і мала право голосу в місцевих сеймиках.

Із захопленням Галичини Австрією дрібна шляхта, яку складали вихідці з руського боярства, замкові слуги та інші “служилі люди” за нових історичних умов 1772–1914 рр. утратили попередню соціальну функцію. Критерії спільного походження та збереженого впродовж століть почуття обраності, окремішності від селян дозволяють об’єднати їх у єдину групу – дрібну шляхту.

У дослідженні вивчалися різні погляди на проблему генезису цієї верстви: дрібна шляхта Галичини – це нащадки руських бояр чи польської шляхти? Дослідники В.Пульнарович, Р.Хорошкевич та інші вчені вважали її нащадками польських колонізаторів, які “українізувалися” серед селян.

На думку вітчизняних учених В.Кобільника, Ю.Гошка, Р.Кирчіва, дрібна шляхта походила від руських бояр, княжих слуг, військових поселенців часів руських князівств, які були наділені привілеями та землею і виконували охоронні й адміністративні функції, а з часом польська влада залучила їх до військової служби, надаючи за заслуги різні привілеї, у тому числі й на заснування сіл. Упродовж ХV – ХVІІ ст. у Галичині дрібна українська шляхта брала участь у повстанні І.Мухи в ХV ст. та в національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького в ХVІІ ст.

Поділяємо думку Я.Грицака, що дрібна шляхта Галичини представлена нащадками руського боярства й польської шляхти. Досліджуючи шляхетську верству, визначено основні проблеми її походження та формування. Детальніше вивчення етноідентифікації шляхти протягом ХІV – ХVІІІ ст. залишається справою майбутніх досліджень.

У другому підрозділі “Розселення та внутрішня диференціація шляхти” визначено ареали проживання дрібної шляхти та охарактеризовано її внутрішній склад.

Процес легітимації (доказу шляхетства) показав, що в соціальній структурі населення Галичини впродовж 1772–1914 рр. зберігалася дрібношляхетська верства. Підтвердження родового походження отримала переважно шляхта, яка мешкала у великих шляхетських поселеннях. Її більшість не змогла з формальних чи матеріальних причин юридично підтвердити свій статус, але на рівні свідомості зберігала пам’ять про власне походження. Генеалогію дрібношляхетських родів виводять із поширеного в Галичині герба Сас, а також Яструбець, Корчак, Леліва, Наленч.

У кількісному співвідношенні дрібна шляхта становила найбільшу частину шляхетського стану. Її кількість коливалася в межах 67 тис. осіб наприкінці ХVІІІ ст. і до 260 тис. наприкінці ХІХ ст.

Виділено два регіони розселення шляхти в Галичині – Прикарпаття та Поділля. До Прикарпаття відносимо географічний простір, який включає гірську та передгірську частини Галичини між долиною річки Дністер і північними схилами Українських Карпат. Великими шляхетськими поселеннями в повіті Турка були Матків, Нижнє і Верхнє Гусне, Верхнє Висоцьке, Комарники, Ільник, Явора; у повітах Самбір, Старий Самбір, Рудки та Городок – Кульчиці, Білина Велика, Винники, Городище, Ступниця, Сілець, Гординя, Бачиня, Мшанець, Лука, Топільниця, Чайковичі; у повітах Стрий та Дрогобич – Корчин, Крушельниця, Підгородці, Уличне, Унятичі, Криниця, Нагуєвичі, Ясениця Сільна; у повіті Коломия –