LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Археографія актових документів та бібліографія рукописних книг як камеральні методи в XIX - 30-х роках XX ст.

№4, 1999

Федір Стоян,

Археографія актових документів

та бібліографія рукописних книг

як камеральні методи в XIX - 30-х роках XX ст.

На сьогодні одним з найважливіших методологічних постулатів науки є те, що історія і теорія будь-якої науки, будь-якого предмета пізнання не лише існують в органічній єдності, а й не можуть розглядатися окремо, оскільки без історії не можна окреслити межі предмета, а без теорії – його змісту. Тому вивчення шляхів становлення бібліографії та археографії як камеральних методик опису рукописного й архівного документа неможливо відмежувати від вивчення історії їх-нього становлення як окремих дисциплін.

Протостадію бібліографії та археографії як методу реєстрації й опису бібліотечних і архівних джерел, документів та рукописних книг можна віднести до раннього писемного періоду історії людства. Бібліографію звичайно починають від списків “істинних та ложних книг”, а археографію – від перших обліково-реєстраційних записів, що існували в Александрійській бібліотеці, та реєстрів у феодальних архівах. Для середньо-віччя ж характерна синтезованість наукового зна-ння й низький рівень розвитку комунікативних властивостей суспільства, зокрема в галузі обміну інформацією про документи. У зв’язку із низьким рівнем обміну інформацією методи опису документів упродовж століть змінювалися дуже повільно. Лише винахід друкування сприяв бурхливому розвиткові видавничої справи та породив, поряд з інвентаризацією, каталогізацію як метод опису джерел, а бібліографію як форму довідника.

У період Просвітництва, коли гуманізується суспільство, розвивається світське знання, широко розгортається літературний процес і видавнича справа, з’являються приватні та університетські великі бібліотеки, виникає гостра сус-пільна потреба підготовки спеціальних довідників по фондах, каталогів видавництв і аук-ціонів. Зростаюча необхідність у науковому знанні та гуманістичній белетристичній літературі активізує сферу камеральної діяльності щодо книг і документів. Бібліографічна діяльність набуває соціально значущої функції в процесі обігу книжкової продукції та інформації про бібліотечні фонди.

Наприкінці ХVIII ст. необхідність в окремій сфері знань, що охоплюється книгознавчою діяльністю, осмислення її специфічності формує підгрунтя для розуміння бібліографії як науки про книгу в найширшому її сенсі. Таке розуміння бібліографії характерне для всіх перших теоретиків бібліографії кінця ХVIII – першої чверті ХIХ ст. [1]. На нашу думку, воно було закономірним етапом становлення науки про книгу, коли метод пізнання книги як об’єкта дослідження існував на первинному описовому рівні, описання окремої книги - інструментом пізнання окремого, а систематизація в бібліографії – пізнання загального.

Бібліотека та архів як соціальні інституції, що зберігають документи, опинилися в різних умовах. Книга містила актуалізоване знання, тобто те, що вже було створено на вимогу суспільства і орієнтувалося на сучасний попит. У ХVIII ст., коли основний вектор видавничої діяльності був спрямований на масове використання, це, значною мірою, й викликало появу бібліографії як методу. Книга як основний бібліотечний об’єкт являла собою об’єкт, інформаційно визначений для описання у зв’язку з наявністю вихідних даних, анотацій та передмов, допоміжного апарату.

В архівній справі описання тривалий час існувало як прийом, а не як метод. Архіви створювалися з орієнтуванням на збереження документів для реалізації державно-правових завдань й виконували меморіальну функцію.

Археографічні методи опису документальних джерел розвивалися паралельно з бібліографічними, хоча й дещо відставали в науково-практичному оформленні, у системі практичних прийомів та методів. Подокументний опис, прийнятий у бібліографії як основний, в археографії не був поширеним. Хоча поняття каталогізації та бібліографічного опису розмежувалися в бібліо-графії дуже швидко, в археографії впродовж тривалого часу існував синкретичний метод опису документів.

Достатньою мірою це визначалося величезними обсягами архівних документів, що зберігалися в різних канцеляріях за принципом надходження документів, і лише з виникненням державних архівів вони стали об’єктом каталогізації; тоді й почалося створення науково-довідкового апарату до них.

Наприкінці ХVIII ст. в архівній справі основним методом описування документальних фондів був метод реєстраційно-охоронного опису. Він характерний для періоду зберігання книг у відомчих архівах при земських і гродських канцеляріях. Залежно від потреб канцелярій складалися внутрішні описи на документи окремих книг; до окремих документів групи чи багатьох книг збірки; списки, реєстри чи переліки всіх книг архіву. Ці “сумарії” документів мали функції посібників, що дозволяли орієнтуватися в змісті документів та складалися за хронологічною, або іменно-хронологічною ознакою. Документи обліковувалися за “інвентарним описом” (т. зв. “книги записні”).

Переведення документів з канцелярій до державних архівів поставило питання про створення уніфікованих систем опису архівних фондів, а оскільки масово це здійснювалося в кінці ХVII – у ХVIII ст., то оформлення методів археографічного опису документів почалося лише в ХVIII ст.

Каталогізація як метод з’являється в Україні наприкінці ХVIII ст. Найдавніші подокументні описи виникають у нас в архіві Генеральної військової канцелярії в 70-х роках XVIII ст. Перший в Україні науково-довідковий апарат, що може характеризуватися як археографічний довідник, – це каталог Львівської збірки судово-адміністративних книг (1787-1800) [2].

Про становлення археографії та бібліографії як системи наукових знань щодо рукописної спадщини й актової документації можна говорити лише з ХIХ ст. Тоді, в період зацікавленості документальною історичною спадщиною, виникає термін “археографія” на означення спеціальної дисципліни; він розвивається у тісному зв’язку з науково-практичною діяльністю з пошуку, опрацювання та видання історичних наративних і актових джерел. Найбільшого поширення цей термін набуває на початку ХХ ст. в колі істориків-архівістів та джерелознавців.

Однак мало хто з дослідників-археографів і джерелознавців звернув увагу на зв’язок цього терміна із терміном “бібліографія”. Він виникає одночасно із зародженням та становленням бібліо-графії як спеціальної камеральної дисципліни в період, коли формувалися методи реєстраційного опису історико-культурної спадщини, актових документів та рукописних книг і стародруків.

Водночас бібліографи зберегли рудименти початкової спорідненості зазначених дисциплін, яка характеризувала практичну стадію наукового оформлення цих наук. У колі бібліографознавців і сьогодні існує впевненість у тому, що архео-графія є частиною бібліографії.

Термін “археографія” виникає за аналогією з термінами “бібліографія” і “палеографія”, але проголошує відокремлення методик опису та публікації архівних і рукописних документів від дослідження рукописних пам’яток за почерками й від складання описів друкованої продукції.

В історіографії, джерелознавстві та архівістиці на походженні терміна “археографія” й досі зіткаються спірні погляди. Якщо порівняти застосування цього терміна різними спеціалістами, котрі працювали із джерелами, то побачимо різні підходи. Привертає увагу різне використання поняття “археографія” та надання йому досить суперечливого змісту.

Найдавніше застосування терміна “археографія” пов’язане з традицією описання та вивчення рукописних слов’янських пам’яток давньої писемності (зокрема, й конфесійних пам’яток).

Уперше походження терміна як спеціальний предмет дослідження історика-архівіста розглядається в статті російського дослідника С.В.Чиркова на початку 80-х років XX ст.