LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Археографія актових документів та бібліографія рукописних книг як камеральні методи в XIX - 30-х роках XX ст.

[3].

Історія “термінологічного становлення” та формування української археографії у загальних рисах уже простежувалася в працях Г.В.Боряка, де аналізуються тенденції розвитку археографії як дисципліни, що вивчає все коло питань, пов’язаних із введенням ретроспективного архівного та рукописного джерела в науковий обіг: пошук, опрацювання, наукове описування, складання опи-сів, підготовка публікацій документів [4].

Г.В.Боряк вважає, що термін “археографія” з’явився, “значною мірою, стихійно під час загальних дезінтеграційних процесів, що характеризували історичну науку ХIХ ст., зокрема в ході відокремлення й розмежування спеціальних історичних дисциплін, але його зміст не визначався однозначно”. Дослідник доводить, що навіть на початку ХХ ст., коли диференціація історичного знання вже визначила коло спеціальних наук, таких, як палеографія, архівістика, джерелознавство, – археографії надавали різного значення і трактували її в контексті дипломатики, архівістики, бібліографії, археології, віддаючи їй функції або пошуку і публікації, або “критичного описування” на стадії, що передувала історичному аналізу джерел [5].

Виникнення такого багатоаспектного поняття в цей період абсолютно закономірне й пояснювалося тим, що в умовах діяльності архівів другої половини ХIХ - початку ХХ ст. архівні матеріали практично не були зручно організовані та описані, а відкладалися значною мірою стихійно. Пошукові можливості в умовах недосконалих описів або їхньої відсутності були вкрай обмеженими. Розвиток науки та просвітництва, вищої школи того часу потребував проведення цілісного комплексу робіт, що дозволили б залучити архівні документи до науки та культури. Спорадичні публікації окремих писемних пам’яток й актового матеріалу кінця ХVIII - першої половини ХIХ ст., здійснювані Імператорською академією наук у Санкт-Петербурзі та окремими ентузіастами, не могли задовольнити наукових потреб в архівній інформації. У середині ХIХ ст. спочатку в Петербурзі, а потім у Києві виникають архео-графічні комісії. В Україні створюються Київський центральний архів давніх актів (1852) та Історичний архів Харківського історико-філологічного товариства (1880).

Термін “археографія” спочатку застосовувався дуже широко - для описування, вивчення, підготовки до видання на основі спеціальних методик передачі тексту документів та проведення наукових досліджень на базі цих джерел. Власне так трактувалося завдання Тимчасової комісії для розбору давніх актів при Київському, Поділь-ському і Волинському генерал-губернаторові, яка існувала впродовж 1843–1921 рр. й отримала назву Київської археографічної комісії [6]. Підготовлений Ф.Г. Лебединцевим до 25-річного юві-лею Комісії огляд її наукової діяльності свідчить про те, що вона була спрямована на завдання розшуку та публікації архівних документів [7].

Методи камерального опису актового мате-ріалу в ХIХ ст. концентрувалися в методиці складання заголовків. Перші питання про методи описування та уніфікацію заголовків пам’яток виникли під час підготовки подокументних публікацій актів адміністративно-судових установ України в серії “Памятники, издаваемые Временной комиссией по разбору древних актов” [8]. У розробці методик взяли участь видатні археографи, професори Київського університету, які готували різні томи серії, зокрема М.Д.Іванишев, В.Ф.Домбровський, Ф.Г.Лебединцев, М.О.Максимович, М.Й.Судієнко, М.В.Стороженко, М.Ф.Владимирський-Буданов, І.М.Каманін, М.В.Довнар-Запольський, М.Н.Ясинський та інші члени й головні редактори Комісії, котрі працювали в ній у різні роки.

Заголовок розглядався як камеральний елемент едиційної археографії, що відбиває в концентрованому й узагальненому вигляді інформацію документа, котрий публікується. Стосовно актових джерел, як і рукописних книг, едиційна археографія ХIХ ст. не виробила чітких засад складання заголовків до публікацій, оскільки публікатори звертали увагу передусім на зміст документа та його формуляр, і заголовок складався досить довільно [9].

Підвалини класичного сучасного вигляду заголовка в публікаціях архівних актових документів закладені російським ученим О.С.Лаппо-Данилевським на початку ХХ ст. Під час підготовки видання “Сборник грамот Коллегии Экономии” з урахуванням здобутків західноєвропейських (німецьких, австрійських) археографів він коротко сформулював вимоги до заголовків у публікації: “кожний окремий документ повинен мати оглав, що складається: з назви акту, нумера, дати, позначення від кого й кому акт дано та його зміст” [10].

Спочатку питання про методи описування джерел і публікацію описів, інвентарів та описувань актових джерел не ставилося як окреме завдання. Це пояснювалося тим, що Комісія працювала на матеріалах створеного за сприяння її членів при Університеті св. Володимира в 1852 р. Київського центрального архіву давніх актів, де було зібрано близько шести тис. гродських, земських і міських актових книг та 460 тис. окремих документів Київської, Подільської і Волинської губерній, починаючи від ХVI ст. Це відбилося на другому значному видавничому про-екті - “Архиве Юго-Западной России”. Колосальна нерозроблена джерельна база вражала, й інтереси публікації документів були на той час важливі-шими, ніж завдання їхнього справжнього опису.

Спроби уніфікувати заголовки як ранні форми камеральних археографічних методик відобразилися у виданнях “Памятников”, де було репрезентовано документи з історії православних братств, соціально-економічні та політичні документи [11]. Це дало змогу відпрацювати перші підходи до формування заголовків за предметно-видовими ознаками документів. На жаль, багато проектів не здійснилося за браком коштів, через дублювання з виданнями Петербурзької археографічної комісії, яка здійснювала видання “Актов, относящихся к истории Западной России” [12].

Вимога поєднання публікації документів, моно-графічного дослідження та науково-довідкового апарату є цікавою особливістю перших археографічних видань не лише Київської комісії, а й усіх подібних інституцій, передусім Петербурзької археографічної комісії. На нашу думку, це є органічною особливістю розвитку археографії як науки, коли на першому етапі для неї, як і для методів історичного пізнання ХIХ ст. в цілому, характерні синкретичні методики, які з часом, у міру розвитку науки, спеціалізувалися й оформилися в окремі методи історичного дослідження, а також у види наукової продукції. Таким, наприклад, був проект М.Д.Іванишева щодо вже згадуваного “Архива Юго-Западной России”, реалізованого в 35 томах по восьми тематичних частинах у 1859–1914 рр. Цілком закономірно, що в перші роки підготовки публікацій документів археографи переважно звертали увагу на принципи передачі тексту документів. Такий підхід дав змогу на першому етапі розвитку археографії не тільки задовольняти зростаючі потреби історичної науки в комплексах джерел, а й стимулювати дослідження та дискусії з проблем історії України [13].

Слід зазначити, що надалі під час реальної роботи з окремими томами “Архива ЮЗР” упорядники відмовилися від принципу поєднання монографічного дослідження з публікацією архівного матеріалу. Монографічне дослідження перетворюється на наукову передмову або коротку за обсягом вступну статтю. Після понад 50 років діяльності Комісії за пропозицією М.Ф.Владимирського-Буданова [14] виникає спеціальний вид видання Комісії - “Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, издаваемый Комиссией для разбора древних актов” (К.,1911. - Вип. 1; К., 1916. - Вип. 2), де публі-кувалися звіти Комісії (т.зв. “Летопись занятий Комиссии”), розгорнуті дослідження й короткі розвідки, джерела з історії України, суміш, де певне місце мала займати історична бібліогра- фія [15].

Лише на початку ХХ ст., поширюючи свої завдання, разом з