LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Археографія актових документів та бібліографія рукописних книг як камеральні методи в XIX - 30-х роках XX ст.

актовим матеріалом, Комісія звернула увагу на наративні та картографічні джерела. Виникають проекти С.Т.Голубєва (“Летопись Ф.Софоновича”, “Памятники литературной полемики православных южноруссов с протестантами и латино-униатами в Юго-Западной Руси за ХVI-ХVII ст.”), В.О.Кордта (“Материалы по истории русской картографии”), О.І.Левицького (“Южнорусские летописи”: Львівський літопис, літопис І.Єрлича, літопис С.Величка), А.С.Криловського (“Собрание сочинений Мелетия Смотрицкого”) [16]. Ці проекти, хоча й були розпочаті, на жаль, у ті часи не були завершені [17]. Втім, за визнанням сучасних істориків, розроблені київськими вченими, едиційні методики значно вплинули на формування вітчизняної археографічної практики другої половини ХIХ – початку ХХ ст. Не можна ігнорувати й внесок цих учених у створення камеральних методів описування та дослідження пам’яток, розвитку методів окремих спеціальних дисциплін, зокрема палеографії, дипломатики, текстології, картогра-фії тощо, які передували публікації актових та наративних джерел. Власне, в ті часи сформувалася київська школа археографів.

Археографічна комісія НТШ у Львові, діяль-ність якої значно активізувалася після очолення М.С.Грушевським історико-філологічної секції, набагато ширше підходила до розуміння завдань археографії. М. Грушевському належить концепція поєднання історичних та філологічних студій і видань “пам’яток літописних, правних, історико-культурних, історико-статистичних і історико-етнографічних, до історії церкви, освіти, матеріальної культури etc., з усієї території і древньої минувщини українсько-руського народу”, яка висловлена в передмові до першого тому фундаментального видання АК НТШ “Жерела до історії України-Руси” (Львів, 1895).

Ці підходи сформували комплексний напрям в археографії пам’яток історії, літератури, мови. Разом з актовим матеріалом з історії України ХV-ХVIII ст. різних українських земель та збірниками ілюстрацій пропонується підготовка наративних джерел: пам’яток давнього українського письменства (ХI-ХV ст.), літописців різних періодів історії України (русько-литовський, Кройніка Феодосія Софоновича, Літописець Волині та України), пам’яток полемічної літератури, віршованого письменства, духовних і світських пісень, українських драматичних творів, матеріали творчості окремих осіб (листування Пилипа Орлика, щоденник Якова Марковича), інвентарів ХVII-ХVIII ст., збірки стародруків ХVI-ХVII ст. (Стефан та Лаврентій Зизанії) [18]. Іван Франко видає фундаментальну серію новозавітних, старозавітних апокрифів, апокрифів про святих, планує видати “Патерик” Йосифа Тризни, збірку легенд тощо. Систематичне збирання та публікація джерел з різних проблем, періодів і явищ української історії (Хмельниччини, Козаччини, Гетьманщини) було основним завданням АК. Археографічні експедиції передбачали збирання та копіювання матеріалів в інших сховищах [19].

Найбільш показовою ознакою комплексного підходу до поняття археографії, що розвивалася в науковій школі НТШ, є не лише підготовка тематичних збірників документів, а й наративних джерел ХV-ХVIII ст., в тому числі мемуарної прози, посібників, літературних джерел.

На відміну від актової археографії, камеральні методи описання рукописних книг та складання заголовків при публікації пам’яток історіографії, літератури й мови, які тісніше були пов’язані з бібліографією, на початок ХХ ст. мали сталі традиції і свою методику опису, що набула значення базової на багато десятків років наперед. Ці методи відпрацьовувалися при масовій каталогізації рукописних книг, при складанні описів та переліків рукописних книг, під час каталогізації в рукописних підрозділах бібліотек та архівах. Практичні основи опису наративних джерел й рукописних книг в Україні розробляли І.М.Каманін, Є.Ф.Карський, І.Я.Франко, І.С.Свєн-ціцький, М.І.Петров, Ф.І.Тітов, В.Березін, А.Дмитрієвський, Д.І.Абрамович, Г.Крижанівський, О.О.Лебедєв, С.О.Щеглова, М.М.Сперанський, Є.Є.Голубинський [20] та інші вчені.

У ХIХ ст. основні принципи опису книг, якими керувалися археографи і бібліографи рукописних джерел, не були чітко визначені й залежали від багатьох причин та обставин, починаючи від загальної ерудиції археографа (від академіків до аматорів) до особистого наукового інтересу дослідника. Системам опису властивий методичний еклектизм: від одного рядка в каталозі (лише із зазначенням автора, назви, загальної дати і кількості аркушів), до найдетальнішого опису почерків, історії надходження до колекції або збірки, великий постатейний розпис окремих джерел зі вказівкою на особливості мов та діалектів, з цитуванням окремих частин тексту тощо.

Бібліографія рукописів мала альтернативну назву “археологія рукописних пам’яток”, що відбивало нерозвиненість термінів, а проблеми опису рукописної спадщини переважно розглядали численні археологічні з’їзди та зібрання. Наприкінці ХIХ - на початку ХХ ст. після виокремлення археографії в самостійний історико-філологічний напрям пошуку, опису й публікації пам’яток історії та літератури практичний опис рукописних пам’яток у бібліотеках і музеях впроваджувався як різновид бібліографічної роботи для створення охоронних та пошукових каталогів.

Початковий період камеральної археографії не розділяв описів пам’ятки писемності і рукописної книги. За одиницю опису приймався будь-який рукопис, незалежно від того, був він книжкової форми, чи існував у вигляді окремого документа, фрагмента чи уривка тексту. Принципово важливим для філолога та історика, насамперед, було виявити й облікувати писемні джерела, а реєстраційно-каталогізаційний підхід набував значення прийому описання книг для описів [21].

Бібліографія рукописної книги на початок ХХ ст. нагромадила значно більший досвід у галузі опису рукописних наративних пам’яток, аніж архівного документа. Особливої ваги набувають методичні засади опису рукописів, закладені В.М.Перетцем, який відмовився від реєстра-ційно-каталогізаційного підходу до опису книг і порушив питання про необхідність подальшого розвитку методу дослідження джерел, уніфікації наукового опису книг, визначення основних атрибутів рукописів для складання методики археографічного аналізу. Щоправда, В.М.Перетц, як і попередники, вважав його різновидом “археології” як науки про опис давніх пам’яток, незалежно від того, були вони писемними чи ні.

Чотирнадцять основних пунктів (чи рубрик) опису містили: 1) шифр або номер опису та номери, під якими цей рукопис був попередньо відомий; 2) назву рукопису та його склад, якщо це збірник; а також однорідність походження; 3) формат; 4) кількість аркушів; 5) матеріал письма (пергамент чи папір), філіграні; 6) дата складання рукопису; 7) палеографічні особливості; 8) особливості мови; 9) передачу записів про дату та місце написання рукопису; цін на книгу, власницькі записи; 10) постатейний опис змісту рукопису з вказівкою на оригінальність рукопису, редакції та ізводи; 11) оздоблення та прикраси рукопису; характеристику художнього стилю; 12) опис мініатюр; 13) опис оправи; 14) по-кажчики іменні до описів рукописів [22].

В.М.Перетц визначив основні правила (або основні принципи) опису рукописів на власних засадах, що відрізнялися і від бібліографічного, і від археографічного описання актових документів, та заклав підвалини цілої школи джерелознавчого й науково-інформаційного дослідження рукописної спадщини, створивши зразок класичного археографічного опису давнього рукопису, незалежно від його форми — книжної чи некнижної. Саме йому належить запровадження поняття “опису” рукопису як методу наукового пізнання писемного джерела та створення його універсальної інформаційної структури. Л.А.Дубровіна називає його кодикографічним. Вона вказує, що цей напрям сформувався на початку ХХ ст. як різновид бібліографічної роботи зі