LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Архіви українських часописів кінця XIX - початку XX ст. в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського як джерело з історії редакційно-видавничої діяльності

часописи на рівні комплексного, синкретичного явища;

– проведено класифікацію опублікованих на сторінках часописів матеріалів з використанням проблемно-тематичного, територіального і хронологічного принципів;

– здійснено історико-книгознавчу та бібліографічну реконструкцію редакційно-видавничих процесів функціонування українських часописів означеного періоду, що дозволило суттєво розширити фактографічну базу україніки з цієї проблематики;

– дано оцінку доробку видавців та редакторів національних українських часописів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Практичне значення дисертаційної роботи полягає у тому, що результати дослідження використанні при підготовці науково-довідкових, біографічних, бібліографічних видань, каталогів ІР НБУВ. Основні положення застосовані у розробці спеціальних курсів лекцій Київського національного університету культури і мистецтв з дисциплін "Книгознавство", "Бібліотекознавство", "Історія бібліотечної справи України", "Бібліографознавство: теорія та історія", "Регіональна бібліографія", Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут" з дисципліни "Історія книги та книговидання" та інших профільних вузів.

Особистий внесок здобувача. Викладені положення та висновки належать дисертанту одноосібно.

Апробація роботи. Основні положення дослідження апробовано на міжнародних конференціях "Бібліотечно-інформаційний сервіс" (Київ, жовтень 2001 р.), "Професійний імідж бібліотекаря інформаційного суспільства" (Київ, жовтень 2002 р.), методологічних та науково-практичних семінарах НБУВ, використано при роботі над путівником "Особові архівні фонди Інституту рукопису". Вони викладені у 9-ти статтях, надрукованих на сторінках фахової періодики.

Структура дисертації визначається специфікою проблеми, метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг основного тексту дисертації 172 с., список використаної літератури та архівних джерел – 40 с. (250 позицій).


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтована актуальність роботи, показано її зв'язок з науковими програмами і планами, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито його наукову новизну та практичне значення, висвітлено стан наукової розробки та історіографію проблеми.

У першому розділі "Становлення національної редакційно-видавничої справи в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст."аналізуються складні умови визвольного громадсько–політичного руху в Україні, у яких відбувалося формування такої важливої ділянки громадського життя, як національна преса.

Національний український рух не був найвпливовішим в антидеспотичній опозиції в Україні, проте він відігравав особливу роль, оскільки сама по собі наявність українського національного руху і культури, орієнтованої на національну самобутність, створювала особливу атмосферу української цілісності, на яку повинні були зважати як консервативні, так і прогресивні сили.

Ще у 40-х роках ХІХ ст. було створено Київську археографічну комісію, яка започаткувала видання "Архива Юго-Западной России"; дослідницьку роботу з українського народознавства організувало Імператорське Російське географічне товариство. Новий етап українознавчих досліджень почався з організацією 1873 р. "Юго-Западного отдела Императорского Российского географического общества": тоді у Києві склався значний науковий центр з власною видавничою базою. У 1882 р. побачив світ російськомовний журнал "Киевская Старина".

1870 р. у Львові почала діяти політична організація для захисту прав русинів – Руська Рада. Органами Руської Ради були журнал "Слово", газети "Руська Рада" та "Наука". Етапне значення мала організація 1873 р. Товариства імені Шевченка у Львові. Відкрите на пожертви свідомих українців Товариство від самого початку існування організувало власну друкарню. Галицькі часописи і видавництва, культурні та політичні організації стали базою для залучення до широкого громадського обігу праць східноукраїнських учених, письменників, театральних і музичних діячів, які друкувалися переважно у Львові.

Після революції 1905 р. у Російській імперії нарешті з'явилася преса українською мовою і на Наддніпрянщині. Перший український тижневик "Хлібороб" утворився самочинно і практично відразу був закритий. Перший легальний український часопис, що виник на підставі Тимчасових правил про періодичну пресу, був тижневик "Рідний Край" (1905) у Полтаві, згодом – київський щоденник "Громадська Думка" (1905–1906) та газета "Рада" (1906–1914).

У Києві пожвавило свою роботу видавництво "Вік", відкрилося багато нових видавництв, таких, як "Ранок", видавництва Череповського, Київської "Просвіти". Від кінця 1905 до кінця 1906 р. в Україні виходило близько 40 україномовних часописів різного типу. На початок 1906 р. вже працювало 17 українських видавництв, 13 з яких знаходились у Києві.

Проте через рік такі видавництва, як "Громадська Думка", "Українська Громада" і цілий ряд менших стали збитковими, через що і припинили свою роботу. Щоденна газета "Рада" трималася на субсидіях В. Симиренка та Є. Чикаленка. Більш-менш регулярно виходив єдиний місячник – "Літературно-Науковий Вістник". Такі видавництва, як "Вік", "Ранок", "Просвіта", звузили свою діяльність до мінімуму.

Статистичні огляди преси, що їх на початку кожного року постійно друкувала на своїх шпальтах газета "Рада", містили інформацію про зміни, які відбувалися в українській періодиці. Так, у 1909 р. перестав виходити тижневик "Слово", натомість з'явився новий часопис "Українська Хата". Огляди знайомили читачів з російськими виданнями, які мали спеціальний відділ чи систематично вміщували на своїх сторінках матеріали українською мовою. Такими виданнями були харківський "Хлебороб", київська земська "Газета", часописи "Подолия", "Тавричанин".

У другому розділі "Національні громадсько-політичні часописи України кінця ХІХ – початку ХХ ст.: специфіка редакційно-видавничого процесу" (на матеріалах архіву газети "Рада").

У серпні 1906 р. після виконання усіх необхідних формальностей було зареєстровано газету "Рада" – правонаступницю "Громадської Думки". У редакційній статті, надрукованій у першому номері газети, зазначалася актуальність "Ради": "нема зараз ні однієї щоденної української газети на російській Україні". "Рада", не будучи партійним виданням, все ж у своїй діяльності спиралася на основні засади УРДП. Вона висвітлювала українське життя з українських земель і була спочатку розрахована на широку читацьку аудиторію, але пізніше, у 1907 р., через брак коштів,