LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Архіви українських часописів кінця XIX - початку XX ст. в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського як джерело з історії редакційно-видавничої діяльності

О. Борковський, діставши посади у провінції, виїхали зі Львова. Замість них до редакції часопису було прийнято молодого талановитого вченого В. Гнатюка – етнографа, фольклориста, мовознавця.

М. Грушевський, ставши головою Наукового товариства ім. Шевченка у Львові та спрямувавши його діяльність на піднесення національної науки й культури, від 1895 до 1913 р. редагує "Записки НТШ", у 1898 р. стає одним з редакторів заснованого ним спільно з І. Франком "ЛНВ", а згодом – організатором Української Видавничої Спілки (1899) і Товариства прихильників української науки, літератури і штуки (1904). Обіймаючи посаду редактора "ЛНВ", М. Грушевський планував, замовляв і збирав для нього матеріали, редагував їх і упорядковував, комплектував оригінали, контролював їх проходження на виробництві, організовував розповсюдження, дбав про оплату авторських гонорарів. Видавнича і редакторська діяльність М. Грушевського визначалася єдністю методик і чітко визначеним завданням – створити цілісне видання з українознавства.

І. Франко – автор багатьох літературних, публіцистичних та наукових праць, паралельно був редактором і членом редакцій журналів "Друг", "Громадський друг" (1878), "Світ" (1881), "Зоря" (1883–1886), "Правда", "Товариш" (1888), "Народ" (1890–1895), "Житє і Слово" (1894–1897). У 1898 р. М. Грушевський запросив І. Франка стати співредактором новоствореного "ЛНВ". Обраний дійсним членом НТШ по філологічній секції, а згодом – головою Етнографічної комісії, Франко все ж згоджується на пропозицію Грушевського і активно включається у редакційно-видавничий процес видання "ЛНВ". За спогадами В. Гнатюка, "ціле видавництво з технічного боку лежало на мені й Франкові так, що за винятком кількох перших книжок всі інші видав я або Франко, роблячи й коректи, ведучи переписку з авторами, проектуючи друк на засіданнях дирекції і т.д.". Сам Франко так писав у 1911 р. про свою роботу в "ЛНВ": "Бувши мало що не 10 літ головним співробітником, а потім головним редактором "Літературно-Наукового Вістника", я можу сказати по совісті, що не пропустив не то одної статті, але навіть одного рядка, не прочитавши його вперед у рукописі і не справивши, де треба було".

Небезпека стати суто галицьким провінційним часописом і тим самим втратити свій вплив на українську громадськість взагалі спричинила до того, що у 1907 р. видання "ЛНВ" було перенесене до Києва. Окрім ідеологічних причин такого рішення (виданню необхідно було підтвердити його всеукраїнський характер, а українському національному рухові – сконцентрувати в Києві власні культурні сили), існували ще й суто матеріальні, фінансові (після введення в Росії високого мита на закордонні українські книжки та часописи їх вигідніше було видавати на російській Україні, що давало змогу значно зменшити їхню передплатну вартість, а отже збільшити на них читацький попит).

У Львові трохи згодом було створено галицьку філію "ЛНВ". Її редактором став М. Євшан, який на пропозицію Грушевського (за спогадами сучасників, М. Грушевський "розривався" між Києвом та Львовом) перейшов з "Української Хати" до "ЛНВ" і Української Видавничої Спілки.

У 1912 р. М. Грушевський полишив посаду редактора київського "ЛНВ", передавши його до рук спочатку Л. Старицької-Черняхівської, української письменниці, літературного критика, громадської діячки, а згодом – О. Олеся, видатного українського поета. Співробітниками київської редакції "ЛНВ" були В. Леонтович, С. Черкасенко, Гр. Чупринка; львівської – С. Гніда, О. Кобилянська, Д. Лукіянович, Д. Харовюк, М. Яцків.

У 1914 р., після початку Першої світової війни, царський уряд, використавши складну політичну ситуацію, позакривав майже всі українські часописи і видавництва, в тому числі й "ЛНВ". Відновилося видання часопису лише у 1917 р., коли М. Грушевський повернувся із заслання до Києва. Власне Грушевський вже не мав змоги займатися безпосередньо виданням "ЛНВ" через обрання його до Центральної Ради, тому всі справи стосовно часопису він передав під опіку брата Олександра. Саме в цей час у "ЛНВ" поруч з давніми співробітниками почала працювати талановита молодь – М. Рильський, Я. Савченко, П. Тичина, М. Івченко, Ю. Іванов-Меженко.

У 1920 р. часопис "ЛНВ" за редакцією М. Зерова був офіційно заборонений більшовиками.

З переїздом до Львова і відновленням там у 1922 р. Української Видавничої Спілки "ЛНВ" отримав нове життя. Його головним редактором став Д. Донцов, визначний український публіцист, політичний діяч, літературний критик. Технічним редактором, коректором і редактором мови та правопису був В. Гнатюк. До редакційного комітету, крім Д. Донцова, входили М. Галущинський, Є. Коновалець, Ю. Павликовський, І. Раковський та Д. Дорошенко.

Наприкінці 1932 р. через фінансові труднощі "ЛНВ" перестав існувати.

Проведене долідження довело, що діяльність "ЛНВ", на відміну від громадсько-політичних та історичних часописів, мала свою специфіку як стосовно змісту журналу, так і відносно редакційно-видавничої політики. За змістом "ЛНВ" складався з відділу літературних творів, відділу науки, критики та публіцистики й відділу хроніки та бібліографії. Читачі часопису систематично отримували інформацію про українознавчі матеріали в російській, слов'янській, французькій, німецькій та іншій пресі, а також про іншомовні переклади українських творів. Львівський "ЛНВ" першого періоду мав формат і об'єм західноєвропейських "ревіещ". За змістом складався з трьох частин, що мали окрему пагінацію. Кожні три книжки утворювали окремий том, який мав свої титульну сторінку й зміст. Перші річники (1898–1903) мали обкладинку з віньєтою роботи М. Івасюка, а зміст книжки публікувався на звороті обкладинки. У Києві вигляд "ЛНВ" змінився: він став схожим на "товстий журнал" російського типу, мав більший формат і був значно об'ємнішим за попередній, львівський. Структура його лишилася та сама, – не було лише хроніки та окремої пагінації кожного відділу. До Львова "ЛНВ" передавався (до того часу, поки там не створили власну редакцію) у вигляді окремих аркушів через пошту, а видавався у друкарні Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Стараннями М. Грушевського, який заручився фінансовою підтримкою проекту видання "ЛНВ" у В. Симиренка, автори часопису отримували за друкований аркуш літературної продукції набагато більше, ніж у інших виданнях – 100 руб. замість 32-х. Передплата часопису на рік складала 6 руб., а поквартально – 6 руб. 40 коп.

Архів часопису "ЛНВ" (ф. 246), який зберігається в Інституті рукопису, налічує 245 од. зб. і охоплює період від 1872 до 1921 р. Серед службових документів фонду – списки співробітників часопису за 1917–1919 р., конторські книги з переліками авторів журналу та