LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Бібліографічна спадщина історико-етнографічних досліджень Криму в кінці ХVІІІ - на початку ХХ століть

частину цих публікацій розмістили періодичні видання. Присвячені, як правило, найяскравішим сюжетам кримської історії, ці праці переважно були компілятивними. Оригінальну підгрупу популярних історико-краєзнавчих видань складають путівники. Пріоритетне значення в розвитку кримознавства відіграли записки мандрівників, які з'явилися в кінці XVIII ст., були характерні для першої пол. ХІХ ст. і трансформувалися в останній третині XIX ст. у численні звіти про екскурсії. Окремим різновидом мандрівних записок є звіти наукових експедицій до Криму, організованих ПАН, що містять комплексні описи півострова, в тому числі докладну інформацію про історичні пам'ятники.

– Загальна кількість наукових матеріалів складає 33% усього загалу історико-етнографічної кримознавчої спадщини (з них 10% є етнографічні, 68% – археологічні, 22% – загальноісторичні розвідки); 24% спадщини припадає на мандрівні нариси (з них описи екскурсій навчальних закладів – 68%, описи подорожей – 26%, академічні експедиційні звіти – 6%); краєзнавчі розробки аматорів становлять 36% кримознавчої спадщини цієї епохи (з них 79% є публікації в газетах). Зі всього загалу спадщини 7% становлять путівники. Понад 60% кримознавчої спадщини було надруковано в періодичній пресі (на сторінках журналів – 20%); 42% є книжкова продукція.

– У формуванні бібліографічної спадщини історико-етнографічних досліджень Криму протягом кінця XVIII – початку ХХ ст. виділяється п'ять етапів. Основою змісту першого з них стала діяльність експедицій, організованих ПАН (80-і роки XVIII ст. – 30-і роки XIX ст.) (В. Ф. Зуєв, Є. Є. Келер, П. С. Паллас і ін.). Підсумком їх роботи стали географо-історико-етнографічні праці, звіти (описи) цих учених подорожей, де значне місце займають історико-краєзнавчі матеріали.

Під час другого етапу розвитку історико-краєзнавчого вивчення Криму розгорталася діяльність мандрівників. Масове паломництво вітчизняних й іноземних вояжерів на півострів відкрив приїзд сюди Катерини II у 1787 р. Підсумком цих поїздок ставали різні за обсягом, структурою та науковою цінністю записки.

Третій етап формування наукового доробку з історії та етнографії Криму – 10-і – 40-і роки XIX ст. – пов'язаний із початком наукового вивчення археології Криму. Йому притаманні такі тенденції. Форміруюються місцеві центри класичної археології, навколо яких об'єднувалися перші подвижники історичної науки. Підсумком їх діяльності стало проведення розкопок із науковими цілями, ряд наукових досліджень як опублікованих, так і тих, що залишилися в рукописному вигляді, створення першої дослідницької програми з вивчення Північного Причорномор'я. Наукові розробки цієї епохи, що містять і хибні думки та висновки, відіграли важливу роль, оскільки окреслили коло дискусійних питань для подальших досліджень. Найвизначнішими фігурами в кримській історіографії цього періоду були академіки Є. Є. Келер і П. І. Кеппен. Наукова полеміка між ними, що розгорнулася в той час, негативні рецензії Є. Є. Келера й О. М. Оленіна на праці І. П. Бларамберга, П. А. Дюбрюкса, І. О. Стемпковського привели до того, що обірвався зв'язок кримознавців півдня України із ученими ПАН, і деякі кримські археологи вважали за краще публікувати свої дослідження у Франції (Паризька Академія написів і словесності). Це негативно позначилося на розвитку наукового процесу вивчення Криму, загальмувало формування місцевих археологічних центрів. Основним підсумком діяльності вчених і краєзнавців-аматорів 10-х – 40-х років XIX ст. є підготовка ними досить докладних описів і графічної фіксації численних археологічних пам'ятників, багато яких були згодом знищені часом і людьми.

Четвертий етап охоплює час від створення ОТІС (1839) до формування в 1887 р. провідного місцевого центра краєзнавчих досліджень – ТВАК. Тоді чітко визначилися 4 великі центри кримознавчих досліджень: С.-Петербург (Х. Ф. Грефе, Ф. А. Жиль, Б. В. Кене, О. М. Оленін, П. Ю. Сабатьє, О. О. Сибірський, Г. І. Спасський, Л. Є. Стефані та ін.); Москва (К. К. Герц, Г. Ф. Карпов, П. М. Леонтьєв тощо); Одеса (П. В. Беккер, О. О. Борзенко, П. К. Брун, М. Н. Мурзакевич, М. І. Надєждін, Я. В. Е. Тетбу де Маріньї та ін.). Ще один центр кримознавчих досліджень склали місцеві подвижники науки, в яких викликали інтерес наступні краєзнавчі аспекти: археологія (М. І. Бларамберг, С. І. Веребрюсов, Е. Ф. Вільнєв, О. Ю. і Ю. Ю. Люценки); статистичні дослідження (Ф. М. Домбровський, К. В. Ханацький); науково-популярні розробки історії різних періодів життя краю (Гаврило (Розанов), О. Г. Завадовський, Інокентій (Борисов), В. Х. Кондаракі, О. Накропін, Ф. А. Хартахай). Як і раніше, серед усіх аспектів вивчення Криму переважали археологічні дослідження. Окремий величезний корпус досліджень, визначених даним періодом, присвячений подіям Кримської війни 1853-1856 рр., поясненню причин поразки Росії, історії Севастополя та Чорноморського флоту (М. О. Аркас, М. В. Берг, М. І. Богданович, М. Б. Герсеванов, М. Ф. Дубровін, Е. І. Тотлебен та ін.). Було встановлено початок кримської ретроспективної бібліографії (Г. М. Геннаді), з'явилися перші путівники по Криму (Ш. Г. Г. Монтандон, В. Я. Е. Тетбу де Маріньї).

Характерною рисою п'ятого етапу (1887-1920) є організація в Криму ТВАК і об'єднання навколо неї не тільки місцевих краєзнавців, але й усіх кримознавців Російської імперії. Серед праць місцевих подвижників науки виділилися дослідження високого наукового рівня, що ґрунтувалися на вивченні археографічних і археологічних пам'ятників (О. Л. Бертьє-Делагард, К. К. Косцюшко-Валюжинич, Ф. Ф. Лашков, Х. П. Лепер, А. І. Маркевич, О. Ф. Ретовський, В. В. Шкорпіл, Х. П. Ящуржинський та ін.). Ще інтенсивнішими стали кримознавчі дослідження в Москві (університет, МАТ, Московське нумізматичне товариство (1881), Лазаревський інститут східних мов, Московське товариство любителів природознавства, антропології та етнографії), у С.-Петербурзі (університет, РАТ, Археологічна комісія, Російський музей імператора Олександра III), Одесі (ОТІС, Новоросійський університет). У цей період виділяється й Київський центр кримознавчих досліджень (університет). Урізноманітнилася тематика досліджень. Намічений ще в першій третині XIX ст. і розвинутий у середині XIX ст. петербурзький професійний підхід і більш ширший аматорський підхід місцевих археологів до дослідження старожитностей було стерто шляхом об'єднання наукових сил та взаємодоповнення в дослідженнях, яке відбулося на цьому етапі.

Окремим напрямом досліджень в кінці XIX – на початку ХХ ст. стало наукове вивчення етнографії народів Криму. Були проведені різноманітні антропологічні дослідження (Д. М. Анучин, О. А. Івановський), організовані експедиційні дослідження історії, культури та побуту кримських етносів: вірмен (Е. Абрамов, Х. І. Кучук-Іоаннесов, Н. Д. Полонська); болгар (М. С. Державін), євреїв (І. З. Берлін, С. А. Вайнсенберг, Ф. Захарієвич, П. М. Лякуб, Д. Г. Маггид, Д. А. Хвольсон); караїмів (А. Я. Гаркаві, В. О. Гордлевський, С. Дубнов, І. І. Казас, Ю. Д.