LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Бібліотечна справа → Бібліотечна освіта в Україні (сторінки історії)

№1, 2000

Ніна Березюк,

Бібліотечна освіта в Україні

(сторінки історії)

Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. Л.Б.Хавкіна, К.І.Рубинський та інші наголошували, що в Росії професія бібліотекаря не набула необхідної значущості, а системи професійної підготовки бібліотекарів взагалі не існує. Тільки в 1911 р. Перший всеросійський з’їзд з бібліотечної справи чітко окреслив статус бібліотекаря, визнавши цю професію як особливу, “вчену”, котра потребує спеціальної освіти. На жаль, пропозиції відомих бібліотекознавців К.І.Рубинського, А.І.Калішевського, Н.С.Сафронова про створення кафедр бібліотекознавства і бібліо-графії при Санкт-Петербурзькому та Харківському університетах, про викладання курсу бібліо-графії у вищих навчальних закладах не підтримала більшість з’їзду. Він віддав перевагу курсовій системі бібліотечної освіти, що згодом відбилось у відкритті короткотермінових бібліотечних курсів народного університету т.Шанявського вМоскві (1913), численних курсів у різних містах.

Перші пореволюційні роки - час пошуку форм і методів організації професійної бібліотечної освіти. Але її створення почалося з руйнації старої академічної школи як “архаїчної”. Сумно-звісна реформа вищої школи в Україні знищила університети. На руїні колишнього Харківського університету в 1921 р. відкривається Харківський інститут народної освіти (ХІНО) із факультетами професійної освіти та соціального виховання [1] й політосвіти (згідно з постановою РНК УСРР від 13 вересня 1925 р.) [2]. Це була єдина установа в Україні такого профілю з трирічним курсом навчання, згодом – чотирирічним. Навчальний план факультету (сюди приймали тільки членів КП(б)У та ЛКСМУ віком від 20 до 32 років, котрі мали не менше одного року стажу політосвітньої роботи [3]) зорієнтувався на підготовку універсального політосвітника, орга-нізатора й керівника великих політосвітніх установ. Додатково на базі основної підготовки з третього курсу навчання передбачалися такі спеціалізації: 1) шкільно-курсова; 2) книжно-бібліотечна; 3) екскурсійно-музейна. Але названі умови не давали можливості отримати вищу освіту безпартійним працівникам бібліотек з великим стажем роботи.

Бракувало педагогічних кадрів. Якщо на факультетах професійної освіти й соціального виховання працювали відомі вчені колишнього університету професори Д.І.Багалій, О.С.Грузинський, А.А.Слуцьких, Є.С.Хотинський, Д.М.Синцов, М.П.Барабашов та багато інших, чиї прізвища не потребують коментарів, то новостворений факультет таких викладачів не мав. З часом організаторами навчального процесу стали пар-тійні й профспілкові працівники, ветерани партії, керівники установ Наркомосу.

Факультет у зв’язку зі специфічним характером та новизною радянської політосвітньої справи, відсутністю наукової та навчальної літератури об’єднував у собі ознаки, з одного боку, навчальної, а з другого, - лабораторно-наукової установи, де політосвітній матеріал викладався і оформлявся в нові наукові дисципліни шляхом співро-бітництва лекторів та студентів [4].

Інститути народної освіти потребували реорганізації: ХІНО все більше ставав вузом з абсолютно різними факультетами, з різними методами роботи, які не могли забезпечити швидкої підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Його розгалужують на ряд нових інститутів. 9 липня 1929 р. факультет політосвіти був реорганізований у Харківський інститут політичної освіти (ХІПО) [5]. Від підготовки організатора політосвітньої роботи широкого профілю вуз переходить до підготовки організатора-методиста конкретної галузі (бібліотечної, культосвітньої, антирелігійної), який володів би достатнім обсягом знань і навичок у відповідній сфері роботи. Випускники ХІПО мали стати й викладачами бібліотечних дисциплін політосвітніх і педагогічних технікумів, партшкіл, тобто політосвітпрацівниками, які б могли здійснити революцію в бібліотечній роботі, її реконструкцію [6]. В інститут приймали тільки членів партії. Кафедру бібліотекознавства очолювала відомий бібліотекознавець Н.Я.Фрідьєва. Навчальний план розраховувався на 3,5 роки, спеціалізація починалася з першого курсу. 53% навчального часу відводилося для викладання соціально-економічних дисциплін, 18% - на спе-ціальні.

У 1930 р. ХІПО реорганізувався в Харківський інститут комуністичної освіти (ХІКО). Наступного - йому надано статус Всеукраїнського інституту комуністичної освіти (ВУІКО). Факультети: бібліотечний, книгопоширення, шкільно-курсовий, музейний, екскурсійний (туристський), атеїстичний та агітмасовий, що став провідним. Першого року стають студентами 300 осіб, в наступні - 500 і 750. Набір на бібліотечний факультет не перевищував 60 осіб. На початок 1932-1933 н. р. у ВУІКО налічувалося 1378 студентів (77% - робітники, 16% - селяни, 7% - службовці). Його бібліотечний факультет ставить за мету підготовку не політосвітпрацівника, а саме бібліотечного.

30-ті роки - період боротьби з т. зв. “українським буржуазним націоналізмом”, що, безумовно, позначається на діяльності вузу. Кафедра бібліотекознавства викриває “помилки” окремих викладачів (Гаврилюка, Годкевича, Куліківського, Фрідьєвої). Аналізуючи науково-методичні розробки звинувачених, їм закидають троцькізм, антиленінське тлумачення окремих питань бібліотечної справи.

Незважаючи на негативні явища в суспільстві, мережа бібліотек в Україні зростає. За переписом 1934 р. в республіці діє 28130 стаціонарних і 17287 пересувних бібліотек. Їх книжковий фонд зріс з 9 млн. у 1911 р. до 124 млн. у 1934. Для обслуговування такого масиву були необхідні тисячі спеціалістів, а вузи випускали лише незначну кількість від потрібного числа.

За 1929-1932 рр. в системі вузів політосвіти в Харкові вищу освіту одержало всього 80 осіб (у тому числі в 1929 р. - 30, 1930 - 18, 1931 - 15, 1932 - 17).

Розуміючи, що денне відділення не розв’яже кадрової проблеми, керівництво ВУІКО порушує питання про підготовку фахівців бібліотечної справи без відриву від виробництва. У грудні 1932 р. бібліотечні працівники України та бібліотечний факультет ВУІКО включаються в соцзмагання зі своїми ленінградськими колегами, беруть зобов’язання, спрямовані на подальше підвищення кваліфікації і вимагають від Наркомосу республіки відкриття вечірнього факультету [7].

Готуючись до XVII з’їзду партії, ВУІКО вирішує відкрити його (без відриву від виробництва) [8].

Наказом Наркома освіти УРСР від 24 січня 1934 р. при ВУІКО утворюється перший в Україні бібліотечний факультет з трирічним терміном навчання і планом прийому 100 осіб (функціонує з 15 лютого 1934 р.). Організація трьох курсів, з яких другий та третій були укомплектовані зі студентів робосівського університету, спричинила великі труднощі в складанні навчального плану, який включав відповідні цикли: соціально-економічний - 43%, спеціальний - 48%, вивчення іноземних мов - 9%. Це був перший навчальний план з переважною більшістю годин для вивчення спеціальних дисциплін. Теорія мала органічно поєднуватися з практикою залежно від типу бібліотеки. З 85 студентів першого курсу 21 працював у профспілкових бібліотеках, 10 - у політосвітніх і дитячих, 27 - у бібліотеках вузів і різних установ.

З вересня 1934 р. в Києві починає працювати бібліотечний факультет ВУІКО як його філія. У січні 1935 р. виникає потреба в новому наборі (100 осіб).

Постанова ЦВК СРСР від 27 січня 1934 р. “Про бібліотечну справу в Союзі РСР”, вказуючи на недоліки в організації бібліотечної роботи та підготовці спеціалістів, зобов’язала збільшити прийом на бібліотечні