LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...



Іван Пугач

Борозна життя

Оповідь

ТЕРНОПІЛЬ "ПІДРУЧНИКИ І ПОСІБНИКИ"

2004

ББК 84УК7 П88


Редактор Оксана Давидова Літературний редактор Ярослав Гевко Художнє оформлення Світлани Демчак

Книга видана за сприяння:

• Тернопільського міського об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Т. Шевченка (голова Д. Чубата)

• ВАТ "Тернопільгаз" (голова О. Караванський).

Пугач Іван

П 88 Борозна життя. Оповідь. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2004. — 16с.

І5ВМ 966-07-0105-5

Іван Романович Пугач народився 1931 р. у Гаях за Рудою на Тернопільщині. Він — учитель української мови та літератури с. Коралівка на Борщівщині, у Підгайцях, Чорткові, Великих Гаях, Тернополі, автор поетичної збірки "Родинне коріння" (2002 р.), учасник війни, ветеран праці.

"Борозна життя" — правдива розповідь про складну долю і непросте життя галицької родини в найскладніший період історії України першої половини XX століття.

Для широкого кола читачів. ! ББК 84УК7

І8ВМ 966-07-0105-5

Пугач І., 2004



Замість передмови

Оповідь Івана Пугача "Борозна життя" цінна тим, що вона хоч і пунктирне, та яскравими штрихами змальовує фрагменти життя, побут і характери тих, хто народився і жив у буремній першій половині двадцятого століття.

На прикладі власної родини, котру можна вважати типовою для Західного регіону України, постає чесна, мудра, працьовита сім'я одвічних трударів, дітей землі, де любов і пошана до нелегкої селянської праці, як і любов до Бога, передавались на генетичному рівні з покоління до покоління. На тлі сьогоднішньої злодійкуватості й неповаги до праці, бо далися взнаки важкі десятиліття безбожної влади, родина Бенцалів видається зі своїми християнськими чеснотами чимось неправдоподібним, нереальним. Але так було. І це добре пам'ятають ті, кому сьогодні зозуля накувала не менш ніж п'ятдесят десятків літ.

Згадуючи дитячі літа, автор анітрохи не перебільшує, коли розповідає про те, як його у восьмирічному віці посвячували у хлібороби. Бо й справді в ті часи батьки привчали дітей до праці змалку. Тоді лінивство, пияцтво та інші подібні вади вважалися в селі ганьбою.

Автор з любов'ю розповідає про суворого, але справедливого трударя діда Олексія, добру бабцю Катерину, свого батька-коваля Романа і маму Софію, яка трагічно загинула від кулі енкаведиста.

"Борозна життя" — це хвилююча сповідь за себе, за родину, за прожите життя у надзвичайно складних умовах, в часи тоталітарного режиму і так званого "розвинутого соціалізму". І хоч врешті-решт більшовицька система впала, та її найогидніші рудименти проявляються в нашому житті й зараз — у часи так званої залежної незалежності.

Ярослав Гевко

А було це справді так, без домислу. Ми жили тоді у селі Гаї за Рудою на Зборівщині. Ніколи не зітреться з пам'яті мальовничий куточок на околиці села. Тут, при дорозі на Серетець, за кількасот метрів од лісу, стояла покрита солом'яними сніпками глиняна хата з двох кімнат, розділених сіньми.

У цій хаті мешкала родина Олекси та Катерини Бенцалів. У меншій кімнаті розміщалася їх старша дочка Софія з чоловіком Романом та двома дітьми — це були мої батько і мати. У більшій кімнаті тіснилися всі інші.

І хоч багато чого згубила моя пам'ять за завісою літ, та ніколи не зітреться спомин про рідну хату, якою б вона не була. Варто лише згадати про неї, як вона постає з небуття, наче привид нелегкої долі; спрямовані на південь широкі вхідні двері з липових дошок, а на порозі — добряче стерта кінська підкова "на щастя". У дверях — дірка, куди входив дротяний крючок, що нагадував літеру "Г". Цей своєрідний ключ відсовував шуфригу з тильного боку дверей. До них була прилаштована дугоподібна ручка і клямка з кляпою. Остання служила важелем — піднімала із крючка металеву планку-защіпку. За дверима стояла дерев'яна драбина. З її допомогою забиралися на горище, що використовувалося для зберігання часнику, цибулі, горіхів, сушені, прядива, вовни, пір'я, старої одежі та іншого дріб'язку.

Хату нашу покривав загартований у праці умілець на всі руки дідусь Олексій. Для цього він власноруч робив сніпки зі зжатої серпами обмолоченої житньої соломи, яка називалась околотною, з якої витрушені бур'яни з насінням.

Стелі над сіньми не було. Через те двері утеплялися на зиму рядниною, під яку стелилося сіно або м'яка солома. Це не тільки захищало від холоду, а й не мокріли двері.

Перед порогом надворі лежала велика кам'яна плита. Коли влітку дуже пекло сонце, то стояти на ній босими ногами було неможливо. На цю плиту моя бабуся ставила перпендикулярно свою палицю і за тінню визначала час, коли пора йти доїти корову. Годинника тоді у нас не було. А ранком бабуся прислухалася до півнів — ставала сама і будила чоловіка: "Вставай, Олексо, треба йти годувати худобу. Чуєш, півні дають знак? Пора вже до праці".

— Та чую, чую... — відгукувався. Та вставав не одразу. Але бабуся не сердилася, бо добре знала, що робочий день селянський починається на світанку і триває довго — до пізнього вечора. Щоб звести кінці з кінцями, треба всім багато напрацюватися.

Особлива атмосфера панувала в час, коли мала телитися корова. У такі моменти дідові Олексі було не до сну. Адже треба було в разі потреби допомогти породіллі — прийняти новонароджене телятко і покласти його перед матір'ю, аби та вилизала дитя своїм жорстким язиком. Отже, дідусь завжди був насторожі. А біля нього і мій батько. Дітям там не дозволялося бути — малі ще. Зате ранком ми спішили побачити телятко, яке уже тулилося на своїх тонких ніжках до корови, тикаючи мордочкою у вим'я. А скільки радості приносила поява свіжого молока, годі й передати. Пам'ятаю, як ми прохали дідуся взяти телятко до хати, бо дуже вже хотілося приласкати його, погладити. У відповідь дідусь говорив:

— Кожне дитя мусить бути при матері. Без неї йому буде вночі страшно. Та й мати буде тривожитися без свого дитятка. Хата для людей, Іванку. А для худоби — хлів.

— А чому квочка з курчатами була в хаті? — допитувався.

— Бо то птиці, хлопче. І вони лише маленькими бувають в хаті. ХАТА... І досі спомин про неї зігріває серце, породжує щем. Вона

зринає із небуття образами спасителя і Богородиці, обрамленими вишитими рушниками, портретом Богдана Хмельницького і фотографіями в засклених рамочках. Не звітрилась з пам'яті й велика дерев'яна скриня, що мала подвійне призначення: служила схованкою для одежі і водночас використовувалася як стіл. Ця скриня була витвором сільського столяра Михайла Диконтого. Згадується і світло-коричнева стеля зі смерекових дощок, що кріпилися щільно до балок (сволоків). На одній з них був вирізьблений хрест і дата спорудження хати — 1928. Саме з цієї дати почався відлік її віку. Посередині стелі на металевому гачку підвішувалася гасова лампа. Про електрику ми тоді ще не мали гадки. Не було в хаті ніяких фабричних меблів, окрім двох бамбетлів з лядами, що висувалися, створюючи місце для спання. Бамбетель всередині встелявся соломою, яка покривалася рядниною. Вранці ляду знову засовували, і бамбетель служив лавкою з поручнями. Бамбетлі у невеличкій хаті були вигодою, бо теж виконували подвійну функцію — для спання і для сидіння. І все це розміщалося на глиняній долівці, бо підлоги дерев'яної у нас не