LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Література універсального змісту → Роль еволюційно-синергетичної парадигми в осмисленні соціуму

18


Інститут філософії імені Г. С. Сковороди

Національної Академії Наук України







Снегірьов Ігор Олександрович


УДК 141.7 + 124.1




РОЛЬ ЕВОЛЮЦІЙНО-СИНЕРГЕТИЧНОЇ

ПАРАДИГМИ В ОСМИСЛЕННІ СОЦІУМУ





09.00.09 – філософія науки





АВТОРЕФЕРАТ


дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук









Київ - 2004


Дисертацією є рукопис.


Робота виконана у Сумському державному педагогічному університеті імені А.С. Макаренка МОН України на кафедрі філософії та соціології.


Науковий керівник






Офіційні опоненти











Провідна установа



доктор філософських наук, професор

Цикін Веніамін Олександрович,

Сумський державний педагогічний університет імені А.С. Макаренка МОН України,

завідувач кафедри


доктор філософських наук, професор

Лобас Володимир Хомич,

Київський університет економіки та права "КРОК",

професор кафедри


кандидат філософських наук, доцент

Деркач Вадим Леонтійович,

Київський національний економічний університет МОН України,

доцент кафедри


Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича МОН України, кафедра філософії, м. Чернівці


Захист відбудеться 28 січня 2005 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, 01001, Київ-1, вул.. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 01001, Київ-1, вул.. Трьохсвятительська, 4.


Автореферат розісланий 23 грудня 2004 р.



Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Гардашук Т.В.




ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ



Актуальність теми дослідження. Історія філософської думки демонструє багато спроб знайти, описати і втілити в життя моделі соціального розвитку. При цьому перед філософами постають непрості запитання, які потребують відповіді: звідки ми прийшли, у якому напрямку розвивається людське суспільство, чи є в історії мета та вищий сенс?

Тривалий час в осягненні еволюції світу домінував редукціоністсько-аналітичний підхід класичної науки, що ігнорував певною мірою, випадок, нестабільність, самоорганізацію. Наука цього часу оперувала простими системами (системами з періодично повторюваною поведінкою), приділяючи основну увагу стійкості, порядку, однорідності, рівновазі, тобто тим параметрам, які характеризують замкнені системи і лінійні співвідношення. Закони механіки експлікувалися як на неживу, так і на живу природу. Даний підхід мав місце й в осмисленні суспільного буття. Соціальні закони, сформульовані в рамках класичної науки, описували явища та процеси, що мали місце у суспільстві в періоди еволюційного розвитку, для яких був притаманний жорсткий зв'язок між причиною та наслідком. У такому розумінні особистість втрачала сенс свого існування, перетворювалася в "гвинтик" "суспільної машини", а результат того чи іншого впливу на соціальні системи був легко передбачуваним, якщо були відомі первісні умови. Проте таке осмислення соціальної реальності було однобічним, оскільки не враховувало особливості та ролі революційних, катастрофічних змін в історичному процесі. Саме в ці періоди еволюції соціуму відбувається зміщення акцентів з організації на самоорганізацію суспільства, з лінійності розвитку на нелінійність, зі зворотності на незворотність, з детермінізму на стохастичність. За цих умов особистість вже не розчиняється в потоці суспільного життя, її роль в соціально-історичному розвитку зростає: вона тепер здатна істотно впливати на макросоціальні процеси.

Виходячи з цього, дослідники сучасного постіндустріального суспільства, яке знаходиться у неврівноваженому стані, стикаються з певними методологічними проблемами, зумовленими обмеженістю підходів класичної науки до розуміння соціального розвитку. Звідси виникає потреба в перегляді класичної методології дослідження суспільства, принаймні, у двох відношеннях. По-перше, необхідно переосмислити принцип лінійного розвитку соціальних систем та історичного процесу взагалі; по-друге, варто відмовитися від ідеї довгострокової детермінації в історичному процесі та абсолютної історичної неминучості, закономірності.

Становлення таких поглядів безпосередньо пов'язано із соціальним замовленням суспільства на нову наукову картину світу, нові, більш адекватні та дієві практичні моделі суспільного розвитку. Тому сучасна наука стоїть перед необхідністю напрацювання нових теоретичних і методологічних засад дослідження соціуму, які дозволили б розкрити сутність не тільки врівноважених фаз його розвитку, але і катастрофічних.

Певний теоретичний і методологічний потенціал для вирішення зазначеної проблеми, на наш погляд, має еволюційно-синергетична парадигма. Наша позиція зумовлена тим, що більшість науковців визнають за сучасною соціальною дійсністю і соціоприродними відносинами, значною мірою, синергетичного контексту, важливості в них, переважно явищ біфуркаційності, тісно пов'язаних з посиленням ролі факторів випадковості, неврівноваженості, нелінійності, незворотністі, хаосу, флуктуацій тощо. За цих умов особливого значення набуває використання еволюційно-синергетичних моделей соціальних процесів, які дозволять глибше і всебічніше осмислити складність такого феномена як сучасне суспільство, а також діалектичну єдність еволюційних та біфуркаційних періодів в історії цівілізації, роль суб'єктивного фактора в історичному процесі. Тому дослідження соціальних систем на засадах еволюційно-синергетичної парадигми є, на нашу думку, досить перспективним і плідним.

Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю формування такої методології дослідження соціуму, в рамках якої дана проблема знайшла б своє більш повне й адекватне відображення.

Ступінь наукової розробки проблеми. Деякі з найважливіших аспектів еволюційно-синергетичної парадигми були розвинуті ще у стародавніх міфологічних, релігійних і філософських формах світосприйняття, у тому числі в індуїзмі, буддизмі, даосизмі, античній філософії та інших.

Ідеї органіцизму та самоорганізації можна зафіксувати в культурно-історичному підході, який репрезентований концепціями та ідеями Д. Віко, Л. Гумільова, М. Данилевського, П. Сорокіна, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, О. Шпенглера, К. Ясперса.

Певні риси синергетичного світорозуміння, що містять у собі соціальний контекст, наявні у працях Д. Бома, С. Грофа, Ф. Капри, Т. Куна, К. Лоренца, Д. Х. Медоуза, А. Печчеї, Е. Тоффлера, Е. Фромма, М. Хайдеггера та інших.

Істотний внесок у розвиток теоретико-методологічних засад