LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Медицина. Медичні науки → Клініко-патогенетичне обгрунтування лікування пептичної виразки дванадцятипалої кишки, поєднаної з гастроезофагеальною рефлюксною хворобою з урахуванням індивідуальних протекторних факторів організму

характеристика хворих. Проведено комплексне обстеження 401 пацієнта, які знаходилися на лікуванні в Інституті гастроентерології АМН України. Вік хворих коливався від 19 до 76 (43,450,70) років.

У залежності від нозологічної форми всі пацієнти були розподілені на 3 клінічні групи: І групу склали 97 пацієнтів із ПВ ДПК, ІІ – 144 хворих на ГЕРХ, ІІІ – 160 пацієнтів із ПВ ДПК, поєднаною з ГЕРХ. Контрольна група представлена 30 практично здоровими особами віком від 20 до 65 (45,12,8) років.

Серед обстежених хворих чоловіків було 246 (61,3 %), жінок – 155 (38,7 %).

Усі пацієнти були з хронічним перебігом захворювань середнього ступеня тяжкості. Тривалість захворювань складала від 1 місяця до 20 років.

Методи дослідження. Клінічне спостереження проведено шляхом ретельного аналізу клінічних проявів захворювань, анамнезу, факторів ризику їх виникнення, об'єктивної характеристики стану організму.

Психологічні особливості пацієнтів вивчені за допомогою психологічних тестів, зокрема, для діагностики депресивного стану використовували шкалу Гамільтона, особистий рівень тривоги у хворих визначали за методикою Тейлора в модифікації Немчина, рівень алекситимії визначали за торонською шкалою алекситимії.

Структурна організація СО ЕГДЗ вивчена за допомогою езофагогастродуоденоскопії за загальноприйнятою методикою гастрофіброскопом фірми "Olympus" (Японія), під час якої проводили забір цитологічного та біопсійного матеріалу зі стравоходу (С), тіла (Т) та антрального відділу (АВ) шлунка (Ш), а також цибулини ДПК. У СО С вивчали загальну гістоструктуру епітеліального покриву, виявляли ознаки запалення, визначали товщину багатошарового плоского епітелію, кількість шарів епітеліальних клітин, ширину базального і поверхневого шарів епітелію, висоту і кількість сосочків. При діагностиці езофагіту користувалися класифікацією F. Ismail-Beigi в модифікації K.L. Heilmann (1986).

Гістологічні зрізи товщиною 5 мкм фарбували гематоксиліном і еозином для загального морфологічного аналізу. Для характеристики слизоутворюючої функції епітелію Ш зрізи фарбували альціановим синім і ставили PAS-реакцію (Аруїн Л.Й. зі співавт., 1998). За допомогою візуально-аналогової шкали оцінювали клітинну щільність запального інфільтрату, рівень активності запалення і вираженості алергічного компоненту за бальною системою: слабо виражені – 1 бал (1-й ступінь), помірно виражені – 2 бали (2-й ступінь), різко виражені прояви ознаки – 3 бали (3-й ступінь). У біоптатах вивчали наявність і вираженість запально-деструктивних, дистрофічних змін, стан залоз та інше. Морфометричні дослідження епітелію здійснювали за допомогою окулярної лінійки та окулярної сітки згідно рекомендацій Г.Г. Автанділова (1984). При морфометрії визначали висоту клітин покривно-ямкового епітелію і товщину слизового шару. Для характеристики тучноклітинного апарату СО Ш зрізи біоптатів фарбували толуїдиновим синім у поєднанні з PAS-реакцією. Регенераторна здібність епітелію С вивчалася за допомогою авторадіографії. Біоптати інкубували протягом 60 хв у живильному середовищі 199, яке містить в 1 мл розчину 0,2 МБК тимідіну-Н3, у присутності кисню під тиском 0,1 атм. Після інкубації біоптати відмивали в середовищі, яке не містить ізотоп, фіксували в суміші Карнуа протягом 2 годин. Проліферативну активність епітелію оцінювали за індексом мічених ядер (ІМЯ) – у зрізах підраховували кількість мічених ядер та визначали їх відношення до немічених у відсотках. Для кожного препарату розрахунок ІМЯ проводили на 1000 клітин.

Гастринові клітини визначали шляхом імуногістохімічного типування за допомогою поліклональної кролячої сироватки („Affiniti", Англія) у робочому розведенні. Інкубацію зрізів проводили у вологій камері при +400С протягом 12 годин. Після відмивки на зрізи наносили антитіла проти імуноглобілінів крові кроля, мічені пероксидазою хрону („Dako", Данія) у робочому розведенні, яку проявляли за допомогою діамінобензидину та перекису водню.

Рентгенологічне дослідження для верифікації рефлюксу та визначення рівня ретроградного закиду барію в С проводили згідно методики В.Є. Медведєва (1985).

Стан внутрішньопорожнинного рН С визначали за допомогою рН-моніторингу. Оцінку результатів здійснювали за методикою В.М. Чорнобрового (1999), відповідно якої рівень рН у межах 0,86-1,59 розцінювали як виражену або помірну гіперацидність, 1,60-2,29 – нормоацидність, 2,30-3,59 – помірну гіпоацидність та >3,60 – виражену гіпоацидність або анацидність. Критерієм оцінки патологічного кислого і лужного шлунково-стравохідного рефлюксів був рівень внутрішньо-стравохідного рН відповідно <4,0 і >7,0 протягом більш 5,0 % часу дослідження.

Особливості функціонування травної системи вивчалися шляхом дослідження моторно-евакуаторної діяльності ДПК, що проводилось балонографічним методом за допомогою спеціального діагностичного комплексу, який складався з аналізатора внутрішньопорожнинної моторної активності виробництва заводу "Сатєл", самописця "Н 3031-4" та гастродуоденального зонду. При оцінці, згідно рекомендацій Ю.І. Решетілова (1989), періодичної моторної діяльності (ПМД) ДПК враховували: наявність трьох фаз циклу ПМД ДПК; їх тривалість; базальний тиск; середню амплітуду та середню частоту скорочень у другу та третю фази.

Ступінь заселеності СО Ш Helicobacter pylori (Нр) визначали за швидким уреазним тестом та цито-гістоморфологічним методом (Л.Й. Аруїн зі співавт., 1998). Мазки-відбитки біопсій фарбували за Май-Грюнвальдом. Кількісну оцінку мікробного заселення при цитологічному дослідженні здійснювали за методикою, запропонованою Л.Й. Аруїном, відповідно до якої виділяли три ступеня Нр-обсіменіння: І ступінь – до 20 мікробних тіл у полі зору, ІІ – 20-50 мікробних тіл у полі зору, ІІІ – понад 50 мікробних тіл у полі зору. Для вивчення генної структури та поліморфізму Нр було використано метод вивчення ДНК на основі полімеразно-ланцюгової реакції (ПЛР), запропонований К.Б. Мюллісом (1990).

Субпопуляційний склад лімфоцитів визначали за допомогою моноклональних антитіл фірми „Сорбент ТМ" до молекул CD3, CD25, CD95, HLA-DR методом непрямої імунофлюоресценції. CD19, CD4, CD8 вивчали за допомогою імунофенотипування за визначенням лімфоцитів, яке проводили у цитотоксичному тесті (стандартний метод NIH, США) з використанням моноклональних антитіл. У сироватці крові визначали рівні Іg А, М, G методом радіальної імунодифузії за G. Manchini із співавт. (1965); рівень циркулюючих у крові імунних комплексів (ЦІК) визначали методом зсідання поліетиленгліколем за V. Haskova зі співавт. (1978).

Стан метаболічних процесів у СО гастродуоденальної зони (ГДЗ) оцінювали на підставі визначення показників, які характеризують агресивні і захисні фактори СО: концентрація пепсину і глікопротеїнів за І.І. Шелекетіною із співавт. (1983), сіалових кислот за Y. Winzler (1982), фукози за П.Д. Рабиновичем, С.І. Вайстухом (1973), жовчних кислот за Ю.І.