LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Медицина. Медичні науки → Роль дисфункції гуморальних і гемодинамічних механізмів в реалізації факторів ризику, прогнозі та лікуванні артеріальної гіпертензії

7,1 %) у порівнянні з контролем (збільшення на 59,6 %), при ГХ II ст. це зниження було вірогідним (17,8 %, p<0,05), тобто повторилася закономірність зниження реактивності системи по мірі прогресування АГ. Аналогічно змінювалися вазодилататорні простаноїди: приріст ПГЕ1 при ПАГ (7,2 %) вірогідно нижче приросту в контрольній групі (52,0 %), при ГХ I і ГХ II ст. поряд із прогресуючою депресією системи відбувалося зниження рівня ПГЕ1 у результаті ВЕМ (на 20,8 % і 13,0 % відповідно). Для рівня 6-кето-ПГФ1a поряд із більш високими донавантажувальними рівнями в порівнянні з контролем, у процесі ВЕМ було характерно зниження амплітуди приросту (70,8 % у контролі, 53,0 % при ПАГ, 16,4 % при ГХ I ст. і зниження на 11,0 % при ГХ II ст.). Дещо відрізнялася реакція пресорних ейкозаноїдів, їх до- і постнавантажувальні рівні при ПАГ, ГХ I ст. і ГХ II ст. вірогідно перевищували контрольні значення, проте ступінь приросту ПГФ2a знижувалася від ПАГ до ГХ I ст., амплітуда реакції ТхВ2 збільшувалася. Рівень ендотеліну-1 і цГМФ у результаті ВЕМ максимально збільшувалися в групі здорових (25,2 % і 12,7 %), при ПАГ, ГХ I ст. і ГХ II ст. поряд із збільшеними до- і постнавантажувальними значеннями ендотеліну-1 і цГМФ, ступінь їх реактивності знижувалася при ПАГ (на 23,8 % і 24,4 %) і ГХ I ст. (26,5 % і 27,2 % ) і відповідь практично була відсутня при ГХ II ст. (9,3 % і 16,2 %). Зниження відповіді на ВЕМ по мірі прогресування АГ виявилося характерним для ПНУЧ, ЕДПЧ, b-ендорфіну.

Таким чином, нейрогуморальна гіперфункція при ПАГ проявляється не тільки збільшенням активності, але і реактивності вазоконстрикторних механізмів, поряд із якими відбувається зниження реактивності вазодилататорних систем. По мірі прогресування АГ, поряд із зниженням фонової активності нейрогуморальних чинників, відбувалося зниження їх реактивності на ВЕМ, за винятком рівня ТхВ2. За результатами 2-річного спостереження, для групи ПАГ, що трансформувалася в ГХ, була характерна збільшена реактивність вазопресорних чинників: збільшення АРП більш ніж на 55 %, ПГФ2a і ТхВ2 більш ніж на 100 %, і виражена депресія вазодилататорів (активності калікреїну, ПГЕ1, 6-кето-ПГФ1a) у відповідь на ВЕМ, що можна вважати маркерами прогресування ПАГ у ГХ.

Психоемоційне навантаження "інформаційна проба" було виконане 33 пацієнтам з ПАГ, 30 хворим ГХ I ст., 25 ГХ II ст. і 13 особам контрольної групи. Кількісні зміни САТ, ДАТ, СДТ наростали в міру прогресування ГХ, це стосується вихідних показників, максимальних значень під час ПЕН, рівня АТ у періоді відновлення, ступеня приросту показників АТ, що свідчить про зберігання адаптаційної спроможності реакції на емоційний стрес. Реакція нейрогуморальних систем на ПЕН у здорових характеризувалася збільшенням АРП (p<0,05), активності калікреїну (p<0,05), рівнів ПГЕ1 (p<0,01), ПГФ2a (p<0,05), ТхВ2 (p<0,05), b-ендорфіну (p<0,05), тенденцією до підвищення концентрації ПНУЧ, альдостерону, рівня 6-кето-ПГФ1a, тобто одночасною активацією пресорних і депресорних чинників. Для ПАГ, ГХ I ст. і ГХ II ст. характерні зміни направленості нейрогуморальних показників, що при порівнянні стадій АГ відрізнялися тільки кількісно. Можна виділити такі групи показників: 1 група показники, що у результаті ПЕН при ПАГ, ГХ I ст. і ГХ II ст. практично не змінювалися: концентрація альдостерону, ЕДПЧ; 2 група – що мали невірогідну тенденцію до зниження: ТхВ2, карбоксипептидаза-N; 3 група показники, що змінювалися вірогідно: вбік збільшення – b-ендорфін (p<0,01), ПНУЧ (p<0,001), і вбік зниження – АРП (p<0,05), активність калікреїну (p<0,05), ПГЕ1 (p<0,05), ПГФ2a (p<0,05), 6-кето-ПГФ1a(p<0,05). Звертає увагу невідповідність між підвищенням АТ і зниженням активності або відсутністю реакції вазопресорів. Це можна назвати астенічним типом нейрогуморальної відповіді на ПЕН, властивим АГ, що раніше був описаний для симпато-адреналової системи (В.Н.Васильев, В.С.Чугунов, 1985; Е.В.Белова, 1991; В.А.Визир, А.Е.Березин, 2001). Отримані результати можна пояснити емоціогенним надлишковим викидом b-ендорфіну, який має спроможність обмежувати ефекти норадреналіну і знижувати реакцію тих нейрогуморальних систем, які стимулюються норадреналіном. Таким чином, значне збільшення рівня b-ендорфіну при емоційному стресі може бути основним маркером реакції на ПЕН і причиною астенічної відповіді інших нейрогуморальних систем.

За результатами 2-річного спостереження за пацієнтами з ПАГ у групі з переходом у ГХ у результаті ПЕН були визначені збільшення САТ > 20 %, ДАТ > 19 %, вірогідне збільшення рівня b-ендорфіну, приріст якого склав більш 40 %, і астенічний тип реакції вазодепресорних і вазодилататорних систем. Зазначені гемодинамічні і гуморальні типи реакції при ПЕН можна оцінити як маркери прогресування ПАГ у ГХ.

Проба з фуросемідом виконана 35 пацієнтам з ПАГ, 26 хворим ГХ I ст., 13 хворим II ст., 13 особам контрольної групи. У групі контролю визначена невірогідна тенденція до зниження АТ через 1 і 2 години після прийому фуросеміда. При ПАГ і ГХ I ст. зниження СДТ у гострому періоді дії фуросеміду було однотипним з вірогідним зниженням через 2 години проби (8,8 %, p<0,05 і 10,4 %, p<0,05) і однаковою амплітудою відповіді. При ГХ II ст. ступінь зниження АТ була значно більше, ніж при ПАГ і ГХ I ст. (13,3 %, p<0,01), що свідчить про більш глибокі механізми затримки натрію в цій групі. Підтвердженням цього є вірогідне збільшення діуреза (p<0,05) і натрійуреза (p<0,05) після прийому фуросеміду саме при ГХ II ст.

Рівень АРП вихідний, через 1 і 2 години після навантаження був більш високим при ПАГ, деяке зниження вихідного і постнавантажувального рівнів відбувалося при ГХ I ст. і найбільш низькі значення визначені при ГХ II ст. Проте, амплітуда приросту АРП найбільш високою виявилася при ГХ II ст. (при ПАГ АРП через 2 години збільшилася на 55,9 %, при ГХ I ст. – на 92 %, при ГХ II ст. – на 162,5 %). Аналогічно змінювалася концентрація альдо-стерону: поряд із прогресуючим зниженням вихідного і постнавантажувального рівнів по стадіях АГ, його реактивність навпаки, збільшувалася від ПАГ до ГХ II ст. (26,7 %, 61,7 %, 73,6 %). Активація РАС на прийом фуросеміду є адаптаційною реакцією у відповідь на гостру деплецію натрію, що сприяє зберіганню електролітного гомеостазу і АТ на нормальному рівні. Вважається, що активація РАС є важливим, але не єдиним захисним механізмом. У реакцію включаються й інші натрійзберігаючи системи. Динаміка активності калікреїну при ПАГ не відрізнялася від контролю і вірогідно збільшувалася через 1 і 2 години після прийому фуросеміда (на 8,2 % і 33,6 %), у той час як ГХ I ст. і ГХ II ст. характеризувалися депресією реакції активності калікреїну на фуросемід. Ці результати можуть свідчити про те, що при ПАГ ще не закріпилися стійкі натрійзалежні механізми АГ і зберігається збалансованість активації РАС і кінінів. При ГХ I ст. і ГХ II ст. така рівновага порушується. Реакція системи ейкозаноїдів на прийом фуросеміду в здорових полягала в збільшенні рівня вазоконстриктора ПГФ2a на 83,9 % і зниженні вазодилататорного