LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Медицина. Медичні науки → Роль дисфункції гуморальних і гемодинамічних механізмів в реалізації факторів ризику, прогнозі та лікуванні артеріальної гіпертензії

натрійуретичного ПГЕ1 на 37,8 %, що є фізіологічною реакцією, спрямованою на припинення втрати натрію і зберігання АТ. Найбільш високі до- і постнавантажувальні значення ПГЕ1 і ПГФ2a і велика амплітуда їх приросту при пробі з фуросемідом визначені при ПАГ (90,2 % і 20,6 % відповідно); у хворих ГХ I ст. і ГХ II ст. відбувалося прогресуюче зниження рівнів цих ейкозаноїдів і амплітуди їх змін з негативними значеннями для ПГФ2a, тобто по мірі стабілізації АГ відбувається астенізація реактивності ейкозаноїдів на стимуляцію натрійурезом. При цьому на всіх етапах переважає рівень натрійуретичного ПГЕ1 над ПГФ2a. Тромбоксан і простациклін також включалися в реакцію на фуросемід, в контрольній групі рівень ТхВ2 через 1 годину після прийому фуросеміду збільшився на 32,3 %, через 2 години – на 4,4 % в порівнянні з вихідним. Амплітуда відхилень рівня ТхВ2 була вірогідно більшою при ПАГ (114,3 % і 69,6 %), знижувалася при ГХ I ст. (60,2 % і 41,02 %) і при ГХ II ст. (14,8 % і 1,3 %). Дещо відрізнялася динаміка рівня 6-кето-ПГФ1a, у здорових рівень цього ейкозаноїду через 1 годину підвищувався на 5,9 %, через 2 години – на 9,8 %, при ПАГ та ГХ зміни були невірогідними. Можна думати, що включення тромбоксану і простацикліну, які не виконують самостійної ролі в балансі рідини й електролітів, є результатом взаємодії з іншими гуморальними чинниками. Натрійуретичні чинники – ПНУЧ і ЕДПЧ, реагували на прийом фуросеміду зменшенням рівня, по мірі прогресування АГ амплітуда їх зниження збільшувалася. Рівень ПНУЧ в контролі знизився на 8,0 %, при ПАГ – на 4,8 %, ГХ І ст. – на 13,5 %, ГБ ІІ ст. – на 31,8 %. Рівень ЕДПЧ знизився після прийому фуросеміду на 8,0 %, 6,8 %, 12,8 % і 21,9 % відповідно. Найбільш вираженою реакція ПНУЧ і ЕДПЧ на форсовану втрату натрію і рідини була при стабільній гіпертензії. Представлені результати свідчать про те, що при ПАГ порівняно з нормою є відхилення реакції нейрогуморальних систем на модельований водно-сольовий стрес, взаємодія цих систем виглядає збалансованою, у зв'язку з чим у результаті проби зміни АТ і натрійурезу незначні. Прогресування АГ супроводжується накопиченням ушкоджених функцій систем регуляції обміну натрію і рідини з закріпленням залежних від цих чинників механізмів АГ. Аналіз, проведений у результаті 2-річного спостереження за хворими з ПАГ, показав, що в групі, що прогресувала в ГХ, спостерігалися слідуючи відмітні ознаки реакції на фуросемід: зниження СДТ більш ніж на 10 % від вихідного, натрійурез більш 130 ммоль/л, діурез більш 1000 мл протягом 2 годин після прийому фуросеміда, збільшення АРП більш ніж на 100 %, ПГЕ1 більш ніж на 70 %, відсутність реакції калікреїну до 1 години після прийому фуросеміду. Вищенаведені показники можуть розглядатися як ознаки прогресування ПАГ у ГХ.

Проба з каптоприлом була виконана 15 пацієнтам з ПАГ, 26 хворим ГХ I ст., 22 хворим ГХ II ст. і 11 особам контрольної групи. При ПАГ і ГХ I ст. ступінь зниження САТ, ДАТ на прийом каптоприла перевищував реакцію АТ в групі контролю, що підтверджує положення про патогенетичну значимість гіперфункції нейрогуморальних систем при РСАГ. При ГХ II ст. при більш високих початкових показниках АТ амплітуда його зниження виявилася менше, ніж при РСАГ, що може бути пов'язане з іншими механізмами АГ, які не піддаються дії каптоприлу, зокрема, затримкою натрію. Реакція нейрогуморальних систем на каптоприл відрізнялася однаковим приростом АРП в контролі на 103 %, при ПАГ, ГХ I ст. на 105-115 %, незважаючи на різні вихідні його рівні; зниженням концентрації альдостерону, амплітуда якого при АГ перевищувала таку в контролі (28,5 %), зі значно більш вираженим зниженням при ГХ II ст. (46,3 %) у порівнянні з ПАГ (38,9 %) і ГХ I ст. (34, 4 %); зниженням активності карбоксипептидази-N в контролі на 22,6 %, при ПАГ до норми (на 48,5 %) і зменшенням реактивності при ГХ I і ГХ II ст (на 38,7 % і 36,4 % відповідно). Отже, ступінь збільшення АРП не має значення в реалізації ефектів каптоприлу, у той час як відповіді карбоксипептидази-N і альдостерону, що відрізнялися при ПАГ, ГХ I і ГХ II ст., відображають включення цих механізмів у реакцію на інгібітори АПФ. Активність калікреїну, що вірогідно збільшувалася в групі контролю (на 27,7 %), при ПАГ, ГХ I і ГХ II ст. після прийому каптоприла знижувалася в однаковому ступені (24,7 %, 29,7 % і 26,6 %). У відповіді ейкозаноїдів переважала реакція вазодилататорних серій над вазопресорними. Представлені результати підтверджують, що в гемодинамічному ефекті інгібітора АПФ каптоприла задіяні всі нейрогуморальні системи, у зв'язку з чим виправдано вважати, що каптоприл викликає "нейрогуморальну" стресовую реакцію. Особливу увагу привертає група пацієнтів з ПАГ, у якій реакція нейрогуморальних систем на каптоприл була порівняна з реакцією у хворих із стабільною гіпертензією.

Таким чином, функціональні проби представили особливості нейрогуморальної і гемодинамічної реакції на цілеспрямовані види навантаження. ВЕМ є найбільш інформативним і глибоким тестом, при якому відбувається генералізоване включення більшості органів і систем: серця, периферичного судинного русла, печінки, нирок, поперечно-смугастих м'язів, що дозволяє одержати найбільш повний спектр нейрогуморальних адаптаційних реакцій. Гемодинамічна реакція на ПЕН обумовлена цілеспрямованим емоціогенним впливом, тому при ПЕН визначається своєрідна нейрогуморальна реакція, опосередкована центральними механізмами включення. Проба з фуросемідом є стресом, що моделює участь нейрогуморальних систем у натрійзалежних механізмах АГ. Проба з каптоприлом у силу бінарної функції АПФ може бути представлена як "нейрогуморальний" стрес. Інформація, отримана за допомогою функціональних проб, підтверджує, що ПАГ за своєю патогенетичною сутністю має багато спільного зі стабільною гіпертензією, ряд нейрогуморальних реакцій при ПАГ можуть служити маркерами прогресування ПАГ у ГХ.

Результати проб були використані для патогенетичної терапії АГ. За результатами ВЕМ при РСАГ доцільно диференційоване призначення антигіпертензивної терапії: при збільшенні САТ до гіпертензивного рівня і вище показані b-адреноблокатори, при переважному підвищенні ДАТ - a-b-адреноблокатор лабеталол, при гіпертензивній реакції САТ і ДАТ - антагоністи кальцію дигідропіридинового ряду. У хворих РСАГ із гіпертензивною реакцією на ПЕН, що обумовлена в основному b1 адренергічною реакцією і підвищенням рівня b-ендорфіну, при переважному збільшенні САТ показані b-адреноблокатори, при гіпертензивній реакції САТ і ДАТ – a-b-адреноблокатори. Проба з каптоприлом виявилася інформативним критерієм для виявлення хворих, чутливих до інгібіторів АПФ: зниження СДТ більш 10 мм рт.ст. через 2 години після прийому каптоприла свідчить про добру індивідуальну чутливість до інгібіторів АПФ і доцільності їх призначення. Пацієнтів із РСАГ і зниженням СДТ більш ніж на 10 % через 2 години після прийому фуросеміда можна вважати сіль-чутливими і рекомендувати їм у якості обов'язкової немедикаментозної терапії обмеження хлористого натрію, а хворим із стабільною