LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Медицина. Медичні науки → Роль дисфункції гуморальних і гемодинамічних механізмів в реалізації факторів ризику, прогнозі та лікуванні артеріальної гіпертензії

Знайдено позитивні кореляції між ММЛШ, базальними і стимульованими ВЕМ рівнями альдостерону при ПАГ (r=+0,71 і r=+0,52), ГХ I ст. (r=+0,92 і r=+0,66), ГХ II ст. (r=+0,76 і r=+0,86). З даних літератури відомо, що альдостерон спроможний стимулювати патологічну трансформацію сполучної тканини, сприяє розвитку гіперплазії неміоцитичних клітин і міокардіальному фіброзу (B. Waeber, R. Weber, H. Brenner, 1995), можлива його участь у гіпертрофічному процесі за допомогою електролітних порушень. Особливістю, виявленої в представленій роботі, є участь альдостерону в процесі ГЛШ не тільки при стабільній АГ, але й у пацієнтів з ПАГ.

Встановлено, що активність калікреїну при ПАГ і ГХ I ст. з ГЛШ виявилася більш високою, ніж без ГЛШ, розходження були вірогідними при ПАГ (p<0,05). Отримано позитивні коефіцієнти кореляції між ММЛШ і активністю калікреїну при ПАГ (r=+0,58), ГХ I ст. (r=+0,67), ГХ II ст. (r=+0,92), що відображає участь цієї системи у формуванні ГЛШ. На відміну від "гормонів міокардіальної гіпертрофії", брадикінін має антипроліферативний і антифібротичний ефекти (W. Linz et al., 1995), у зв'язку з цим роль підвищення функції калікреїн-кінінової системи при РСАГ з ГЛШ може бути компенсаторною, спрямованою на уповільнення гіпертрофічних змін серця і судинних м'язів.

Рівень ПГЕ1, ПГФ2a при ПАГ і ГХ I ст. з ГЛШ вірогідно перевищував такий у групах без ГЛШ (p<0,01 при ПАГ і p<0,05 при ГХ I ст.), при ГХ II ст. із ГЛШ визначена невірогідна тенденція до збільшення вихідного і стимульованого рівня ПГФ2a; при ГХ II ст. концентрація ПГЕ1 у залежності від ГЛШ не відрізнялася. Отримані результати підтверджують дані літератури про участь ПГЕ1 і ПГФ2a у розвитку гіпертонічної гіпертрофії міокарда (Е.П.Свищенко и соавт., 1994; В.Л.Шкапо, Л.В.Масляева, Т.Г.Старченко, 1998; J.Quilley et al., 1995), у представленій роботі показана така особливість для пацієнтів з РСАГ.

Можливий зв'язок натрійуретичних чинників і гіпертрофічного ремоделювання міокарду, вивчений по визначенню рівнів ПНУЧ і ЕДПЧ, показав, що при ПАГ і ГХ I ст. з наявністю ГЛШ рівні цих чинників не відрізнялися від групи без ГЛШ. У хворих ГХ II ст. із ГЛШ рівні ПНУЧ і ЕДПЧ вірогідно перевищували такі у хворих ГХ II ст. без ГЛШ (p<0,05, p<0,05). Участь цих чинників у формуванні ГЛШ безсумнівно відрізняється, проте, обидва чинники впливають на натрійзатримувальні електролітні порушення, які більш характерні для ГХ II ст., ніж для РСАГ, і можуть сприяти збільшенню об'єму міокарда і ММЛШ.

Аналіз ФРЩІ по вихідних показниках ММЛШ, ТЗСЛШД, ТМШПД, проведений у пацієнтів ПАГ у порівнянні з результатами 2-річного спостереження показав, що в групі ПАГ, що трансформувалася в ГХ, спостерігався зсув кривої розподілу вбік великих значень, що свідчить про значення збільшених показників міокардіальної гіпертрофії як чинника ризику перехода ПАГ у ГХ.

Таким чином, ПАГ і ГХ I ст. з ГЛШ характеризується "надлишковими показниками" регуляторних систем, що являють єдину суцільну систему адаптації і можуть бути визначені як "сильний тип адаптації". ПАГ і ГХ I ст. без ГЛШ з меншим ступенем включення гомеостатичних систем у процес регулювання АТ можна назвати "слабким типом адаптації", при якому встановлюється більш ощадливий режим функціонування регуляторних систем. Можна думати, що при сильному типі адаптації, із гіперергічними реакціями гомеостатичних систем раніш, ніж при другому варіанті відбувається зрив компенсаторних механізмів і наступає "надмірна" компенсація. Так, при ГХ I ст. з ГЛШ знайдені проатерогенні порушення обміну ліпідів, яких ще немає в групі ПАГ і при ГХ I ст. без ГЛШ. У хворих ГХ II ст. з ГЛШ у порівнянні з хворими без ГЛШ більш виражені зміни камер серця, визначаються більш високі рівні ППО, регіонарного судинного опору, тобто раніше наступає гіпертонічна перебудова центральної і периферичної гемодинаміки. При ГХ II ст. з ГЛШ визначалися більш високі показники АТ і ЧСС на висоті ВЕМ, САТ і ДАТ на висоті ПЕН, а також відбувався більш значний ступінь зниження активності депресорних систем (калікреїну, ПГЕ1). Подані результати підтверджують положення про те, що ПАГ і ГХ I ст. з ГЛШ представляють гіперергічно-гіпертрофічний варіант початку АГ, є групою судинного ризику і потребують медикаментозної терапії антигіпертензивними препаратами, які по'єднують у собі спроможність зменшувати надлишкові гемодинамічні, нейрогуморальні реакції та кардіопроліферативні процеси.

У роботі використана система навантажувальних тестів, що моделюють екзогенні стресові впливи.

ВЕМ проведена по стандартній методиці 79 пацієнтам з ПАГ, 43 хворим ГХ I ст. і 24 хворим ГХ II ст., 15 особам контрольної групи. Інотропний резерв (приріст САД) у всіх групах був однаковим (37,2 %, 36,7 %, 36,6 %), що свідчить про зберігання адаптаційних механізмів його регуляції. Хронотропний резерв (приріст ЧСС) у всіх групах був нижче, ніж у контролі, при ГХ I ст. і ГХ II ст. ця різниця була вірогідною (p<0,01, p<0,05), проте, вихідні і постнвантажувальні значення ЧСС у хворих були вище, ніж у контролі. При ПАГ знайдено три варіанти динаміки ДАТ: його зниження (31,0 %), відсутність реакції (28,1 %) і збільшення (40,9 %). При ГХ I ст. і ГХ II ст. у результаті ВЕМ ДАТ збільшувався (p<0,001, p<0,01). За результатами 2-річного спостереження за пацієнтами ПАГ визначено, що група з прогресуванням ПАГ у ГХ відрізнялася гіпертензивною реакцією САТ, збільшенням ЧСС більш ніж у 2 рази, збільшенням ДАТ, що дозволяє ці ознаки вважати критеріями трансформації ПАГ у ГХ. Динаміка реакції АРП на ВЕМ показала, що при ПАГ і ГХ I ст. ступінь приросту АРП склала 69,4 % і 71 %, що практично не відрізнялося від контролю (74 %), проте, спостерігалися більш високі до- і постнавантажувальні рівні, що свідчить про збереження високої реактивності системи. При ГХ II ст. відзначалося зниження до- і постнавантажувальних рівнів і амплітуди приросту АРП (60,0 %), що відображає зниження реактивності РАС при стабільній гіпертензії. Дещо інакше поводилася карбоксипептидаза-N при ВЕМ: поряд з вихідним збільшенням активності при ПАГ, ГХ I ст. і ГХ II ст. у порівнянні з контролем (p<0,01, р<0,01, p<0,05), у результаті ВЕМ при ПАГ амплітуда відповіді складала 24,6 %, що в 5 разів було нижче у порівнянні з нормою (113,0 %), при ГХ I ст. спостерігалося зниження відповіді карбоксипептидази-N на навантаження (3,2 %) до негативних значень при ГХ II ст. (на 23,2 %). Рівень альдостерону був також збільшений у всіх групах хворих, у результаті ВЕМ його приріст прогресивно знижувався в міру збільшення ступеню важкості АГ з 69,2 % у здорових до 45 % при ПАГ, 33 % при ГХ I ст. і 11,4 % ГХ II ст. Таким чином, поряд із збільшенням активності РАС при РСАГ, можна відзначити зниження ступеня її реакції на ВЕМ по мірі прогресування АГ. Звертає увагу відсутність паралелізму між складовими РАС, що свідчить про існування різних механізмів включення компонентів РАС у реакцію на ВЕМ. Активність калікреїну на фоні вихідної гіперфункції системи в результаті ВЕМ при ПАГ, ГХ I ст. мала тенденцію до зниження (на 7 % і