LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лексика української мови в почаївських виданнях ХVІІІ - першої третини ХІХ ст.

Просвітництва та початками національного відродження, є підручник з догматичного й морального богослів'я для дієцезальних училищ під назвою "Писмена, си єсть начатки догмато-нравоучителн богословїи образом народовщанї" (1771), автором якого є Федір Басарабський, управитель Луцької семінарії та схоластик Луцької греко-католицької капітули.

Широко представлені в репертуарі почаївського друку українські пісні релігійного змісту, які, завдяки своїй популярності, були могутнім морально-дидактичним знаряддям церкви. Найвідомішим виданням є "Богогласник" (1790; 1805; 1825), визначити кількість україномовних пісень у якому непросто: внаслідок редакторської роботи під час підготовки збірника навіть ті пісні, що мають народне походження, були піддані книжному редагуванню, і в новому своєму вигляді вони вже не вирізнялися серед маси творів книжного походження. У ряді випадків після такого редагування українські мовні риси досить хаотично перемішувалися з церковнослов'янськими. І все ж мовний матеріал "Богогласника" викликає зацікавлення в дослідників історії української мови, оскільки пам'ятка містить не лише переробки народних пісень, а й багато авторських, часто із вказівкою на особу (в основному це – ченці-василіяни; серед імовірних авторів окремих пісень також Д. Туптало та Г. Сковорода). Ряд авторських пісень написано по-українськи або ж із домінуванням українських мовних рис. Україномовні пісні духовного змісту входять і до складу збірників "Псни w пресвтй Богородиц, въ Ікон Почаевской, чудотворной" (не раніше 1771 р.), "Псны благоговйны" (1806). Деякі пісні українською мовою вміщено наприкінці видань "Гора Почаевска" (1742; 1757; 1772; 1793; близько 1815), "Поученіє христїанское, си єсть Катехизмъ въ кратц собранный" (1790), Народовщаніє, или Слово к народу каθоліческому" (1765; 1768; 1778), "Methodus peragendi missiones apostolicas" (1772; текст пісень подано латинкою).

Видання світського змісту ("Полтика свцка" (1770), "Книжиц дл господарства" (1788) зявилися насамперед завдяки просвітницькій та патріотичній ініціативі. Участь василіян у цих видавничих проектах свідчить про хибність твердження окремих дослідників, буцімто функція української мови в почаївських стародруках була виключно утилітарною: закріпити греко-католицькі догмати у свідомості малоосвіченої маси селянства. Ці видання є початком просвітницького руху з національним забарвленням, що незабаром знайде таких продовжувачів серед духівництва різних регіонів західної України, як Андрій Бачинський, Михайло Левицький, Іван Снігурський, Іван Могильницький та ін.

Дотримуючись принципу публікації документів мовою оригіналу, без жодних змін, почаївські василіяни опублікували у збірнику документів, що стосуються їхнього чернечого чину, "Bullae & brevia..." (1767) акт унійної ухвали Берестейського собору 1596 р., складений книжною українською мовою кінця XVI ст. (с. [17–24] останнього рахунку – сигнатури B2–B5).

Цікавим бібліографічним фактом і підтвердженням наявності культурної співпраці зі східною Україною є використання в ролі текстового доповнення до гравюри у виданні "Молитвослов, вч немъ же чинъ часwвъ церковныхъ..." (1755; с. 270) відомого паліндрома Івана Величковського "Анна".

Мова більшості українських текстів у почаївських виданнях перебуває в руслі традицій книжної та "простої" української мови, що активно вживалася з ІІ половини ХVІ ст. і характеризувалася наявністю значної домішки церковнослов'янських та польських мовних рис, передусім у фонетиці, морфології та лексиці. Проте одночасно й жива народнорозмовна мова була джерелом, на яке орієнтувалися автори. Особливо близькою до живого мовлення, як можна припускати, є мова видань "Полтика свцка" (1770), "Книжиц дл господарства" (1788).

У другому розділі "Лексика, що характеризує людину у світі живої і неживої природи" розглянуто лексику на позначення понять живої і неживої природи (назви, що характеризують людину як біологічну істоту, назви тваринного і рослинного світу, речовин природного і штучного походження). У другому підрозділі проаналізовано назви, пов'язані з часом, простором та іншими характеристиками буття.

З'ясовано, що лексика, пов'язана з людиною як біологічною істотою, була однією з найбільш відкритих для залучення церковнослов'янських одиниць. Це закономірно, оскільки основу нашої книжної традиції складають тексти релігійного спрямування, а людина в усіх виявах її життя, у тому числі біологічного, завжди була в центрі уваги такої літератури. Біологічне життя людини висвітлюється в аналізованих текстах з поглядів суто фізіологічного ("Книжиц дл господарства"), етичного ("Полтика свцка"), відповідності принципам моралі (проповіді) та регламентуючим нормам релігії (катехізиси). У більшості текстів, окрім "Книжиці для господарства" та "Політики свіцької", з живомовними лексемами нерідко конкурують церковнослов'янізми. Важливо, проте, відзначити, що в українській мові не відбулося процесу стилістичної нейтралізації великої частини таких назв, як, наприклад, у російській, вживання церковнослов'янізмів майже завжди було стилістично мотивованим, до того ж вони функціонували паралельно з українськими формами.

Наприклад, книжний варіант жена "особа жіночої статі" та "жінка у подружжі" має абсолютну кількісну перевагу щодо форми жонка. Гадаємо, що сталість такої орфографічної норми (жена), яка не відповідає фонетиці розмовного мовлення, пояснюється не стільки тяглістю церковнослов'янської правописної традиції, від якої автори й видавці в багатьох інших випадках не бояться радикально відступати (пор., наприклад, жонатїй "одружений"), скільки свідомим використанням саме лексичних церковнослов'янізмів у цій тематичній групі. Цікаво, що книжна форма не заважає використовувати це слово для суфіксального творення згрубілих назв, навіть у контексті з пейоративною лексикою: но єдна женище, кухарчиско подлое, рекла к нему: якω и онъ [апостол Петро – Р. К.] съ Іисомъ Галилейскимъ ходилъ ("См слова Божі", 1772 р. – с. 135). Альтернативною назвою особи жіночої статі виступає невста. Те, що у підданих фронтальному аналізові уривках, попри досить високу частотність назв на позначення відповідного поняття, не засвідчено характерних для староукраїнського періоду полонізмів кобта, блоgлова (чи, в українському фонетичному оформленні – блоголова, бла голова), свідчить про тенденцію до усунення надлишковості синонімічного ряду.

Лексико-семантичні групи назв диких та свійських тварин переважно відображають давно сформовану, ще в праслов'янському та давньоукраїнському періодах, традицію, яка без особливих змін дотривала й донині. Ряд зоономенів використано в регулярному для них символічному