LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лексико-семантичні поля кольоративів в українській поезії початку ХХ ст.

пані, яка втілює естетичний ідеал поета.

Семантика кольоратива кораловий у поетів різних психологічних типів Б.-І.Антонича і В.Поліщука однакова, але якщо перший як інтроверт вживає її для передачі кольору значних за обсягом просторових реалій (коралові долини) або конкретної реалії на широкому тлі (око неба коралеве), то другий — екстраверт — називає колір чітко окреслених реалій (кораловий червак).

Яскравості та експресивності поетичним рядкам надають лексичні і синтаксичні синоніми дієслова червоніти: горіти, як жар; маковіти; палати коралями; паленіти; цвісти маком. Найчастіше ці фольклорні поетизми вживаються Б.Лепким та О.Олесем — поетами, у художньому мовленні яких значною мірою виявляються традиції усної народної творчості: "рожа паленіє", "коралями запалає дозрілий овоч" (Лепкий); "кров квітне маком", "троянда горить, як жар" (Олесь).

Багрянець і пурпур традиційно вважають символами величі. За назвами багряного і пурпурного кольорів у мові закріпилися конотативні значення "коштовний", "урочистий", "величний", які не фіксуються словниками, але реалізуються в поезії: "...Добірних звуків шата пурпурова..." (Зеров). У рядках "А він (Калнишевський — Т.К.) сидить у тій пурпурі ран На барлозі, мов на царськім престолі..." (Лепкий) ґрунтом метафори пурпура ран є денотат пурпур — одяг з тканини пурпуру. Асоціативне зіставлення пурпура ран і пурпур (як коштовний царський одяг) надає поетичним рядкам експресії: останній отаман Січі і в неволі залишається отаманом.

Денотативне значення лексем багряний, багрянородний у поетичному контексті супроводжується конотативними семами "тривожний", "лиховісний": "...сонце під покровом тьмяним, Далека Русь за обрієм багряним..." (Зеров); "Багрянородна ніч. Тривожний серця токіт. Земля і кров" (Антонич).

Назви кольорів рудої частини спектра не належать до активно вживаних в українській мові взагалі і поетичній мові зокрема. Напевне, причина цього полягає у фізичній природі самого кольору. Він майже відсутній у ландшафті України, тому в національній мові його назви з'являються відносно пізно і мають обмежену кількість. Найбільш оригінальні вони у поета-конструктивіста В.Поліщука: "морквяне сяйво сонця", "жовто-шафранне поле", "бухта барви моркви з молоком".

При аналізі ЛСП назв жовтого кольору увага акцентується на тому, що найбільш активно функціонують у мові кольоративи жовтий і золотий. Як правило, лексеми на позначення жовтого кольору вживаються або з нейтральним, або з негативним емотивно-оцінним значенням "відмираючий, відживаючий", "старий, давній", наприклад: жовта трава, пожовклий ліс, пожовклі книги. Назви золотої барви є стилістично маркованими і репрезентують позитивну аксіологічну семантику: золоті коси, золоте вино, золотопере сонце, золотоустий місяць.

Лексико-семантична позиція означення золотий зумовлює виникнення його нетрадиційного конотативного значення: "І на деревах листя зробилось не те, Не зелене, а ніби якесь золоте, Та що з золота? Глянь — воно чахне!" (Лепкий). Лексема золотий виступає поруч із неозначеним займенником якесь, що має відтінок зневажливості, та дієслова чахне — "втрачає сили". У цьому випадку значення прикметника золотий інтегрується зі значенням прикметника жовтий за допомогою семи "відмираючий". При цьому автор свідомо залишає двозначність семантики: слово золотий позначає колір, протиставлений зеленому, живому, і називає матеріал, нехай і дорогоцінний, але неживий. Поява такого значення кольоратива золотий закономірна для поезії неоромантика Б.Лепкого, в уяві якого осінь, жовте листя асоціюються із заходом життя, сумом, утраченими надіями.

Конотативне значення кольоратива часто залежить від індивідуально-авторського сприймання барви. Так, наприклад, прикметник зелено-жовтий вживається Б.-І.Антоничем з негативним аксіологічним змістом, у той час як у поезії М.Зерова він має нейтральне значення: "Круг нас паде зелено-жовта мряка, різнув у вухо свист слизький, мов різки" (Антонич); "А ввечері — я знаю — знов буде ясне небо, Зелено-жовтий захід і місяць-білоріг" (Зеров). У цьому простежується і вияв психологічного типу: екстраверт М.Зеров об'єктивно сприймає реальний колір, а інтроверт Б.-І.Антонич вкладає у нього суб'єктивний зміст.

Назви брунатних кольорів (брунатний, бурий) не набули активного вжитку в українському поетичному мовленні поч.ХХст. через невизначеність самих барв. Кольоративи карий, русий і гнідий, які мають у мові обмежену лексичну валентність, у поетичному мовленні інтровертів Б.-І.Антонича і М.Хвильового розширюють сполучуваність, створюючи художній образ: "карі коси" (Антонич); "гнідої спеки оберемок"; "русяве сонце" (Хвильовий).

Назви зеленого кольору належать в українській мові до слів з максимально широким асоціативним полем, оскільки колір, який вони позначають, є одним з основних у ландшафті України. Однак у колірних картинах світу аналізованих поетів порівняно з іншими кольорами він займає з четвертого по сьомемісця, що зумовлено його психофізичним впливом на людину: зелений — нейтральний, слабо активізує погляд. Як правило, слова на позначення зеленої барви реалізують у поезії позитивне емотивно-оцінне значення, оскільки сама барва асоціюється з рослинністю, а отже — з життям.

Для поета-інтроверта Б.-І.Антонича характерне еклектичне поєднання слів з різними колірними семами, побудоване на ґрунті адгерентних асоціацій, завдяки чому утворюються експресивні метафори: завія зелені, пожежа зелені. Очевидно, що на периферії значення слова завія існує сема "білий колір", а на периферії значення слова пожежа — сема "червоний колір". Проте ці семи не реалізуються у наведених контекстах, а відповідні словосполучення вказують на значну кількість зеленої барви у довкіллі.

У художньому мовленні М.Зерова та О.Олеся зелений — колір надії: "...Заграє, зацвіте надії тло зелене?" (Зеров); "...пий до дна Вино, надією зелене" (Олесь). Така символіка зеленого кольору бере початок з язичництва. У християнстві він тісно пов'язаний з особою Христа, який також втілює собою ідею відродження, юності, розквіту, сподівань, оптимізму.

Естетика синьо-блакитної барви в поезії поч.ХХст. відбиває неоромантичні традиції у художній літературі зазначеного періоду. Завдяки барвам цього лексико-семантичного поля створюється "атмосфера ірреальності, емоційний ореол невизначеності означуваного денотата".

Блакитний колір як колір неба віддавна входить до сакральної символіки. П.Флоренський наголошує на позитивній семантиці блакитного кольору в реалії. Позитивна конотація кольоратива блакитний зберігається і в поетичному мовленні. Особливо яскраво це виявляється у творах сюрреаліста Б.-І.Антонича, глибоко релігійної людини, яка вірить у трансцендентність буття. Так, у метафоричному образі душа блакитна й біла слово блакитний репрезентує емотивно-оцінні семи "чистий", "безгрішний".

У мовній тканині поезій В.Поліщука прикметник блакитний виступає в дистрибуції з назвами предметів, які у