LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лексичні засоби формування імпліцитності в драматургійному тексті (на матеріалі української драми початку ХХ ст.)

Г.);

- особливий спосіб вираження –– наявність/відсутність матеріального маніфестанта значення (Ахманова О., Багдасарян В., Бацевич Ф., Кагановська О., Нікітін М., Невідомська Л., Перванов Я., Разінкіна Н., Старикова О., Федосюк М.).

На нашу думку, імпліцитність пов'язана з експліцитним вираженням лінгвоодиниці, змістово "оформлюючись" у рамках певного лексичного, морфологічного чи синтаксичного засобів. Здатність набувати "форми" у межах експліцитного значення сигналізує про інтеграцію поверхового і глибинного рівнів його виміру, які не протиставляються, а синкретизуються в межах однієї мовної величини, співіснуючи паралельно, у дихотомії;

– наявність основних джерел виявлення: підтекст, імплікація, пресупозиція, імплікатури дискурсу.

Кожне із представлених джерел має свою сферу репрезентації, однак лише в комплексі представляють імпліцитно значущі смисли (Гальперін І., Кухаренко В., Сільман Т., Долинін К., Камчатнов А., Нефьодова Л., Вуколова В., Лисоченко Л., Кожина М., Халізєв В., Кравченко Н.).

Підтекст, імплікація, пресупозиція та імплікатури дискурсу є носіями додаткової прихованої інформації, що сприяє розкриттю глибинного змісту тексту, виявленню закодованих у ньому ідей; формує конфліктність, поступальність у розвитку сюжету, творить образи та мікрообрази;

– здатність виступати у тексті смисловим конектором. На фоні тексту як художнього цілого імпліцитність є засобом когезії його структурно-семантичних компонентів, що виявляється при аналізі функціонального навантаження окремих лексичних одиниць.

Отже, імпліцитність –– це універсальна категорія мови і мовлення, значення якої виявляється через взаємозв'язок із відповідними експліцитними одиницями; комплексна величина, онтологічними ознаками якої є необлігаторність вияву, вивідність значення, здатність виступати у художньому тексті структурно-смисловим конектором; інтерпарадигмальний феномен, що інтегрує в одній семантичній площині логіко-філософські, психологічні, лінгвістичні чинники.

У другому розділі дисертації "Імпліцитність у драматургійному тексті" репрезентовано драматургійний текст –– семантичний фон вияву імпліцитності (2.1), досліджено специфіку актуалізації латентних значень у драмі початку ХХ століття (2.2).

У підрозділі 2.1 крізь призму імпліцитності проаналізовано драму як особливий тип тексту.

У цьому підрозділі ДТ розглядається як специфічний рід художньої творчості, який суттєво відрізняється від інших –– епосу та лірики –– не тільки способом представлення авторського задуму (мовною організацією тексту), але й формою донесення до адресата художньо-образної інформації, закодованої у мовних засобах.

У роботі узагальнено думки вчених стосовно ознак драми і стверджується, що основними рисами її є:

- сценічність (Бакланова А., Беркнер С., Будагов Р., Лартом П., Мізецька В.) – двовекторність спрямування інформації (до адресата-читача та адресата-глядача). Сценічність детермінує появу мовленнєвих конструкцій, що виражають значення згідно з вимогами драми, проектуючи формування імпліцитного смислу;

- специфіка актуалізації діалогу в драмі (Будагов Р., Винокур Т., Горюнова М., Зоненашвілі Д., Мізецька В., Мостова Н. , Слюсар Н. ). Структурно-семантична організація реплік діалогу великою мірою визначає значеннєвий обсяг драматургійного тексту. Домінування в ньому простих речень (навіть складна думка виражається їх ланцюжком), наявність еліптичних, обірваних синтаксичних конструкцій проектує відповідне смислове наповнення тексту, створюючи ґрунт для реалізації імпліцитності;

- перехід авторської характеристики персонажів на маргінальну позицію (Будагов Р., Уколова Л.). У драматургійному тексті домінантним антропоцентричним началом є персонаж, а не автор, і насамперед він "рухає" дію, розгортаючи конфлікт, сприяючи імпліцитному смислотворенню;

- інтерференція різнотипних антропоцентричних начал (автора і персонажів) –– на рівні художнього цілого автор усе ж виявляє своє креативно-конструктивне начало, беручи участь у характеристиці дійових осіб і рефлектуючись у мовленні персонажів (за допомогою ремарки).

У роботі підкреслено, що більшість дослідників (Винокур Т., Зоненашвілі Д., Мостова Н., Ожигова О., Уколова Л. та ін.), виділяючи ознаки драми, вважають ремарку однією з рівноправних підсистем ДТ: вона здатна реалізувати інтенції креатора (експліцитні чи імпліцитні), вказувати на характер виконуваної дії, бути відправною точкою при декодуванні фрагментів тексту.

На нашу думку, ремарка є важливим засобом у ДТ ще й тому, що, увиразнюючи мовні партії персонажів, експлікує латентні смисли, закодовані у міжперсональних інтеракціях, допомагає з'ясувати основні напрями розгортання мікротем, репрезентованих в окремих текстових сегментах.

Отже, інтерференція різнотипних антропоцентричних начал (автора і персонажів) як визначальна характеристика ДТ зумовлює, з одного боку, виявлення авторської позиції у драмі, з іншого –– проектує імпліцитне розгортання тексту;

- наявність центрального конфлікту (Мізецька В., Мостова Н., Чекенева Т.) сприяє конденсації і ретрансляції прихованих значень у драмі.

Стрижневий конфлікт пронизує канву ДТ, забезпечуючи динаміку, рух різнорідних значень, зокрема й імпліцитних. Наявність центрального конфлікту –– чинник, що тематично та структурно об'єднує окремі текстові фрагменти.

Відправною точкою розгортання конфліктності часто виступає сильна позиція драматургійного тексту, зокрема заголовна лексема –– мислеобраз, що, конденсуючи певний обсяг художньої інформації, проектуючи основні віхи семантичного розвитку тексту, є своєрідним "згорненим" топіком, у межах якого формується сюжетна напруженість ("Жах", "Хуртовина" С. Черкасенка, "Прощання" Лесі Українки, "Закон" В. Винниченка та ін.);

- специфічна структурно-семантична організація ДТ, якому, крім заголовка, діалогів/полілогів, тематичних блоків тощо, притаманні: ремарки, сцени, акти –– те, що в сукупності зумовлює цілісність, завершеність ДТ, націлює вектор рецепції тексту у прогнозованому автором (читачем) ракурсі.

У комплексі виділені особливості ДТ сприяють формуванню смислової єдності, у якій важливими є імпліцитні значення. У роботі стверджується, що:

  • риси драматургійного тексту онтологічно зорієнтовані на формування й актуалізацію імпліцитності;

  • посилений психологізм, символізм, акцент на особистість та її оказіональну поведінку, неомислення дійових осіб, засвідчуючи перехід до модерної художньої свідомості, позначаються на структурі й семантиці драматургійних текстів, сприяють розкриттю імпліцитно-значеннєвотвірного потенціалу драми початку ХХ століття.

    У підрозділі 2.2 розкрито специфіку актуалізації імпліцитних значень у драматургійних текстах.

    У цій частині дисертації виділено основні чинники, за допомогою яких репрезентується імпліцитність у драмі вказаного періоду:

    – полісемантичність реплік персонажів, перевага непрямого інформування у комунікативних інтеракціях;

    – здатність мовних одиниць (насамперед лексичних) об'єднуватися у домінантні ланцюги, компоненти яких інтерферуються, утворюючи асоціативно-образні поля;

    – націленість окремих сем слова на імпліцитне смислотворення й характеристику образів; значущість художньої деталі, текстуально зближених асоціативних ланцюжків у розгортанні


  •