LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лексичні засоби формування імпліцитності в драматургійному тексті (на матеріалі української драми початку ХХ ст.)

(Голянич М.). Концепт –– це не лише поняття, але й уявлення, образи, пов'язані з ним, а отже, названа мотиваційна ознака актуалізує не обов'язково сутнісні, але й маргінальні ознаки денотата чи й загалом йому не властиві (приписані), однак не менш важливі в процесах образо- і текстотворення. Вона — важливий ключ до розуміння тексту як дискурсу. Наприклад:

Дівчина: Вона належала до того товариства?

Хлопець: Так, тільки трохи пізніше, я був у гімназії, як ми пізнались. Вона була тоді таким смішним, завжди кудлатим дівчатком, – "куколка з льону" – дражнили ми її.

Дівчина: А вона плакала.

Хлопець: Не завжди, потім звикла. А тепер, як то завжди буває, їй навіть приємно спогадувать ті Kienderspiele, навіть от у сьому листі, підписалась "колишня куколка з льону".

Дівчина: Але ж тепер вона не подібна до куколки з льону?

Хлопець: Ну... Тепер вона доросла панна (Леся Українка).

Внутрішньоформне значення ключової номінації куколка ("іграшка", "те, чим граються", "те, що призначене для гри") увиразнює образ, позначений ключовим словом, потенційні семи ВФ якого "гарна", "безтурботна", "наївна" тощо.

Сполучення куколка з льону – колишня куколка з льону – доросла панна, що утворюють домінантний смисловий ланцюг, задають напрями рецепції драми.

Приховані семи "досвідченість", "вдумливість", "розсудливість" –компоненти семантичної структури лексеми "доросла" –– нівелюють уявлення про згадану особу як про іграшку, що є важливим для формування у драмі конфлікту, ретро- і проспективних семантичних відношень.

Таким чином, акумулюючи, крім експліцитного, прихований компонент значення, що безпосередньо не входить до значення мовної одиниці, ВФ слова виконує у ДТ конфліктно-зорієнтовану та креативно-дискурсивну функції; виступає засобом характеристики дійових осіб, є базою для створення імплікацій; як важливе джерело формування латентного плану змісту сприяє виявленню в тексті драматизму та конфліктності.

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

ДТ як складна комунікативна система акумулює різні типи взаємозв'язків між експліцитно та імпліцитно вираженими значеннями, що не перебувають у відношеннях опозиції, а взаємодоповнюються, взаємозумовлюються і однаковою мірою важливі в його структурно-смисловій організації.

Оскільки обсяг інформації, закодований експліцитними засобами, значно вужчий, ніж імпліцитними, останні, розширюючи інформаційний простір тексту, визначають нові напрями його інтерпретації.

Імпліцитність –– насамперед мовна категорія, що має об'єктивні критерії виділення: необлігаторність (необов'язкова експлікація комунікантами у процесі кодування/декодування повідомлення); вторинність (вивідність із експліцитного значення лінгвоодиниць); особливий спосіб вираження (виявляється на тлі експліцитного значення лінгвоодиниці, "оформлюючись" у рамках певного лексичного, морфологічного чи синтаксичного засобу); наявність основних джерел виявлення (підтексту, пресупозиції, імплікації, імплікатур дискурсу); здатність виступати у тексті засобом зв'язку. Специфіка розгортання латентного смислотворення в драматургійному тексті зумовлена його композиційною, семантичною та комунікативно-прагматичною організацією.

Імпліцитність реалізується в різних типах художнього тексту. Драма як один із них характеризується потужним потенціалом імпліцитного смислотворення, у яке включені одиниці різних мовних рівнів, насамперед лексичного.

Як свідчить матеріал дослідження, імпліцитність у драмі початку ХХ століття є домінантою смислотворення, важливим рушієм комунікативної, аксіологічної, прагматичної прогресії тексту. У ДТ цього періоду орієнтація на латентність зумовлена переходом до модерної художньої свідомості, психологізмом, символізмом, акцентом на особистість та її почуття.

Імпліцитність є визначальною рисою, конструктивним, текстотвірним чинником драматургійного тексту початку ХХ століття.

Акцентування в дисертаційному дослідженні на засобах, що найбільшою мірою сприяють формуванню імпліцитності в тексті (конотативних прирощеннях смислу, оказіоналізмах, займенниках та займенникових конструкціях, інтер'єктивах, частках та внутрішній формі слова), дозволило по-новому розкрити малодосліджені аспекти комунікативно-прагматичної та семантико-композиційної організації ДТ.

Незважаючи на те, що в процесах імпліцитного смислотворення функціональне навантаження лексичних засобів виявляється у співдії (вони зорієнтовані насамперед на образо- і текстотворення, забезпечення когезії), кожному з них притаманні свої особливості актуалізації латентності в драмі.

Спостереження над функціональним навантаженням конотованих лексем дає можливість стверджувати, що в драматургійному тексті вони виконують імплікаційно-конекторну (встановлюють зв'язки між імплікаціями) та функцію розширення асоціативно-образного поля лексеми.

Авторські новотвори, актуалізуючись у контексті, започатковують у драмі імпліцитне смислотворення. Утворюючись у тексті з метою реалізації актуального комунікативного завдання, для вираження необхідного в кожному конкретному випадку смислу, у ДТ оказіоналізми виконують такі функції:рецептивно-фокусну (націлюють сприйняття реципієнта у комунікативно значущому ракурсі тексту); експресивну (задають мовленню адресанта додаткових емоційних параметрів), делімітаційно-образну (сприяють кваліфікації і виділенню певного образу з-поміж інших).

Максимально конденсуючи імпліцитні компоненти, закодовані у відповідному слові, займенники та дейктичні конструкції в драматургійному тексті виконують інтенсифікаційно-сюжетну (динамізують сюжет), антиномійну (виявляють у тексті образи-протиставлення) та функцію розгортання діалогу (структурно і семантично детермінують обмін репліками між персонажами).

Результати дослідження дають підстави стверджувати, що вигуки й частки –– важливі засоби імпліцитного смислотворення. Як комунікативно значущі одиниці у ДТ, вони виконують такі функції: змінно-тематичну (вигуки є маркерами зміни тематичної лінії) та акційно-спрямувальну (частки скеровують драматичну дію у певному комунікативно значущому ракурсі).

Внутрішня форма слова –– один із важливих засобів формування у драмі імпліцитності. Вона –– важливий ключ до розуміння тексту в цілому, лінгвовеличина, що сприяє формуванню й декодуванню його латентного змісту.УДТ внутрішня форма слова виконує такі функції:конфліктно-зорієнтовану (зумовлює формування конфлікту) та креативно-дискурсивну (творить дискурс).

Отже, імпліцитність –– це універсальна категорія мови і мовлення, значення якої виявляється через взаємозв'язок із відповідними експліцитними одиницями; комплексна величина, онтологічними ознаками якої є необлігаторність вияву, вивідність, здатність виступати в художньому тексті структурно-смисловим конектором; інтерпарадигмальний феномен, що інтегрує в одній семантичній площині логіко-філософські, психологічні, лінгвістичні чинники.


Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

  • Функціональне навантаження алюзії як репрезентанта імпліцитної семантики в художньому тексті (на матеріалі драми Володимира Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь") // Наукові записки. Серія мовознавство. –– Тернопіль: Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка, 2004. –– № 2 (12). –– С.


  •