LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лексичні інновації іншомовного походження в сучасній російській мові (на матеріалі мови ЗМІ останнього десятиріччя ХХ - початку ХХІ ст.)

іншомовних інновацій у другій та третій частинах дисертації.

Звернення до питання лексичного запозичення як до специфічного лінгвістичного феномену фіксується у літературі з ХVIII століття. Відомі російські письменники, історики, державні діячі ХVIII ст. (М.М.Карамзін, О.П.Сумароков, В.М.Татищев, О.С.Шишков та ін.) розглядали проблему запозичень із точки зору доцільності вживання іншомовної лексики, що нерідко зводилося до полеміки про засмічення мови, прогнозування подальшої долі іншомовних слів та супроводжувалося намаганням підібрати семантичні чи словотвірні еквіваленти запозиченим лексемам. Так, показовими для цього історичного періоду є погляди В.М.Татищева та О.П.Сумарокова. На думку В.М.Татищева, лексичне запозичення – явище природнє, неминуче та необхідне, яке збагачує мову. В той же час історик та державний діяч звертав увагу на надмірне використання іншомовної лексики і наводив величезні списки слів, які були запозичені без достатніх причин. В.М.Татищев здійснив певний розподіл неологізмів іншомовного походження, який ґрунтувався на встановленні екстра- та лінгвальних чинників запозичення. Відповідно до цієї класифікації "необхідне примноження" мови шляхом запозичення відбувається внаслідок "придбання" чужоземних реалій. А серед усіх іншомовних лексем учений розрізняв слова, які неможливо перекласти ("тільки встановити нові імена"), тобто запозичення номінації разом із новою реалією, запозичення для однослівного найменування; слова, до яких можна підібрати синоніми, але зміст яких, звичайно, не буде точно відбивати зміст іншомовних лексем – запозичення з метою реалізації певного семантичного відтінку, деталізація поняття; нарешті, окремо виділялися лексеми, які вживаються "невірно" (явище лексико-семантичної варіативності), але до яких "звикли" та які "важко замінити". Такі лексеми і розглядалися В.М.Татищевим як не "примноження" мови, а її "засмічення" (1733). О.П.Сумароков займав більш пуристичну позицію. Російський письменник негативно ставився до вживання майже всіх іноземних слів (винятком були лише грецькі запозичення) та наполягав на їх "вилученні" з російської мови, а також на заміні подібних номінацій відповідними російськими аналогами (1759). Історія розвитку російської мови підтвердила, що такий (більшою мірою інтуїтивний) підхід у визначенні доцільності або недоцільності вживання запозичень виявився помилковим, оскільки в ньому був відсутній науковий аналіз, певні об'єктивні дані.

В.І.Даль, який в цілому негативно ставився до залучення великої кількості іншомовних слів у російську мову в середині ХІХ ст., у той же час включає їх у свою відому лексикографічну працю. Іншомовним одиницям видатний лексикограф протиставляє "вдалий переклад": питомі лексеми або їх похідні (у більшості випадків – авторські неологізми). Таким чином В.І.Даль підкреслював великий семантичний та словотвірний потенціал рідної мови, намагався викликати почуття поваги до неї у її носіїв (1867). Але значна кількість зафіксованих лексикографом іншомовних слів саме з причин своєї семантичної точності увійшла в мову-реципієнт і адаптувалась в її системі.

Певний внесок у дискусійну проблему запозичень зробив В.Г.Бєлінський. У середині ХІХ століття російській літературний критик підкреслював, що кожна історична доба відмічається хвилею іншомовних лексичних інновацій, оскільки існує певна кількість нових реалій та ідей, які є "розробленими на чужому ґрунті", і знайомство з ними завжди буде супроводжуватися мовним запозиченням. В.Г.Бєлінський звернув увагу на такі лінгвальні чинники процесу запозичення, як стислість номінації, деталізація поняття, реалізація інших семантичних відтінків (1847). Обґрунтування російським критиком необхідності використання ряду іншомовних лексем у рідній мові створює принципово нову основу розглядуваної проблеми.

Наприкінці ХІХ століття лексичні запозичення вивчаються досить детально саме у філологічних працях Р.Ф.Брандта, Ф.Є.Корша, М.Р.Фасмера. Дослідження базуються на глибинному аналізі фактів словника, вивченні лексико-семантичних структур питомих лексем та слів-запозичень. Але і в цих, безпосередньо лінгвістичних працях, присутні висловлювання пуристичного характеру, що свідчить про складність і багатогранність цього мовознавчого аспекту.

Формування загальної теорії лексичного запозичення припадає на кінець ХІХ – поч. ХХ ст. (І.Бодуен де Куртене, Я.К.Грот, І.І.Огієнко, М.О.Смирнов, О.І.Соболєвський). У лінгвістичних розробках цього періоду етимолого-хронологічний аналіз іншомовних одиниць є провідним, а процес запозичення вивчається тільки на лексичному рівні.

У першій половині ХХ ст. робиться спроба визначити основні причини та умови залучення іншомовних слів до мови-реципієнта (І.Бодуен де Куртене, В.Жирмунський, А.Мейе, Г.Пауль). Явище запозичення вивчається лінгвістами у зв'язку з різноманітними історичними (культурними, військово-політичними та ін.) контактами окремих мовних суспільств; безпосередньо запозичені лексеми розглядаються як частина і як результат таких контактів. Відповідно головна роль відводиться екстралінгвальним чинникам.

Починаючи з другої половини ХХ століття, теорія запозичень набуває ще більш чітких контурів: розмежовуються поняття "мовне запозичення" та "лексичне", визначаються види запозичень (фонемне, морфемне, синтаксичне, семантичне та лексичне – як перший ступінь усіх інших видів), вивчаються окремі типи іншомовних слів, здійснюється детальна диференціація чинників розглядуваного процесу, з'ясовуються етапи та ознаки асиміляції лексичних запозичень у мові-реципієнті. З розвитком вітчизняних соціолінгвістичних досліджень екстралінгвальні чинники, що впливають на розвиток мови, в тому числі на використання в ній іншомовних інновацій, визначаються як провідні та як тісно пов'язані з лінгвальними (В.Г.Костомаров, Е.В.Кузнецова, Ю.С.Сорокін, Ф.П.Філін, Д.М.Шмельов). Саме в такому напрямку здійснюється у другій половині ХХ ст. визначення причин запозичення і в зарубіжному мовознавстві (Б.Гавранек, А.Мартине, В.Б.Розенцвейг, Е.Хауген).

На початок ХХІ ст. розмаїтість причин запозичення відтворюється мовознавцями у логічній, чіткій системі, яка досить повно віддзеркалює сутність залучення іншомовних лексем у мову-реципієнт. У групу екстралінгвальних чинників об'єднують такі фактори, як: 1) історичні міжнаціональні контакти та наявність певного роду двомовності (Л.П.Єфремов, Ю.С.Сорокін); 2) новаторство нації в окремій сфері діяльності (будь-яке нове досягнення окремого суспільства) (В.В.Акуленко, О.Е.Біржакова, Г.Пауль); 3) комунікативна актуальність поняття та відповідної йому номінації (Л.П.Крисін); 4) мовний снобізм, мода на іншомовні запозичення (В.В.Виноградов, Л.П.Крисін); 5) індивідуально-психологічний чинник слововживання (А.І.Дьяков, В.Г.Костомаров, Л.П.Крисін, М.М.Черкасова); 6) авторитетність мови-джерела, пов'язана з політичним авторитетом держави (О.Д.Васильєв, В.І.Шаховський); 7) впровадження цілеспрямованих