LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Леся Українка на "барикадах" шістдесятників

Кужільна Л.В. Леся Українка на "барикадах" шістдесятників

УДК 883+82.01

Л.В. Кужільна,

кандидат філологічних наук, докторант

(Кіровоградський педуніверситет)

Леся Українка на "барикадах" шістдесятників

Досліджується трансформація "словесної утопії" Лесі Українки в художній картині світу українських поетів-шістдесятників. Через "архетипи" – "психічні ідеї" Сонця, Місяця, Зірки, Моря (вода) і Моря (повітря) розкривається сутність Істини, Добра, Любові, Правди і Краси як психологічних імперативів "власне людського".

Як відомо, "літературні критики 60-х років, зокрема О.Ставицький, робили спробу нового прочитання Лесі Українки. Там тоді йшлося про розбиття "злих чар" і вивільнення слова великого поета. Навколо її імені почались баталії – Леся Українка вийшла на барикади шістдесятників," – писав Є.Сверстюк [1:191]. Зокрема, у Д.Павличка знаходимо статтю "Кожному (і собі) читачеві Лесі Українки", в якій є такі поетичні рядки:

Не гнись в поклонах до

Європи,

Бо ти не є жебрак сліпий.

Роди новий народ, а стогін

народження розчав на щент [2:1].

Ці рядки явно свідчать про непримиренну позицію шістдесятників проти "ідейно вірної маскаради, до якої залучено і класиків літератури" [1:122].

Сила "Прометеєвої нареченої" [3:2] усвідомлювалася не тільки в мужній боротьбі з собою, а й у прокладанні нових шляхів сильного почуття і безкомпромісної думки у світі "півправди, півсвободи, півжиття" (М.Вінграновський):

Коли неподолана Леся знову

Врочистую одправу починала

Перед своїм незримим вівтарем

Коли кололась опівнічна тиша [3:2].

Леся Українка прочитувалась як: 1) заклик "на вершини чистих і чесних почувань, що ведуть до безкорисливого громадянського подвигу...";

2) "не заманювала тріумфом слави чи перемоги, а лише обіцянкою повноти життя і краси самого змагання, лише перспективою відчуття внутрішньої свободи і чистоти...";

3) "...вона добудовувала те українське життя, якого не дала добудувати нам історія...";

4) "...суворої школи чести, обов'язку, офірності та ідеалізму степова Україна ще не проходила...";

5) "...наше лицарство живило дух волі, підносило, як прапор, абсолюти Віри і Правди, завжди показувало готовність вмерти за землю батьків, за віру християнську" [1:194:195].

Саме духом добудовували шістдесятники ту "середньовічну ланку Лесі Українки, якої нам бракує як естетичного, морального і естетичного фундаменту, розмитого в лихолітті руїни і "Єгипетської неволі", де:

списані були усі імення

Тої потвори: Сонце, Правда, Доля,

Життя, Кохання і багато інших [4:205].

В умовах певної "інфляції романтики", яка "не поборює життя фразою і не ширяє тріумфально навколо нього", як висловився І.Дзюба [5:3], шістдесятники звернулись до трансформації "словесної утопії" [6:247] Лесі Українки. "На існування такої утопії вказують численні визнання поетеси щодо "того слова, що стало вже тілом [4:12:65], щодо письма як "називання" ("коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я, власне, роблю його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної, але тільки ілюзоричної абстракції фікції [4:12:93], а також страшного фатуму письменника ("наші слова стають нашими ділами і судять нас люди "по ділах наших" [4:12:118]. Численні аналоги туги за вимовленим, об'єктивованим, "повним" словом знайдемо і в ліриці поетеси: "Слово, коли ти живе, статися тілом пора" [4:1:323].

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слові,

і плачу я й сміюся, тремчу і млію

та вголос слів тих вимовить не вмію [4:1:313].

Шістдесятники ці слова вимовили. Ось вони: Сонце – покрив їжі, тобто пристрасті, суперметафора, що символізує загальнофілософську позицію "власне людського", Абсолюта. По-друге, Місяць – покрив життя, суперметафора, що замикає тему патріотизму, України. По-третє, Зорі – покрив розуму, суперметафора, що замикає тему людини. По-четверте, Море (вода) – мудрість, суперметафора, що замикає тему природи, мудрості. Скажімо такі слова Є.Сверстюка про Лесю Українку: "Великі імена розливаються в безмірі народного моря. Вони блякнуть, поки море дрімає. Вони никнуть на спаді хвилі та вкриваються тінями химерних потвор, що якусь мить панують над усім. Але в усі часи є ті, для яких Леся Українка – найулюбленіша" [1:194].

По-п'яте, Море (повітря) – покрив благодаті, суперметафора, що замикає тему творчості, культури. Це "квазіміти", "архетипи" або, за словами О.Кульчицького [7:708], колективне безсвідоме, що кристалізується з рештів загальних групових переживань. Точкою відліку таких архетипів є поняття "маї", "космічної нитки", за допомогою якої "арії" розмежовували "верх" і "низ" Всесвіту. Майя мала "властивість змінювати старі і творити нові форми" [8:276]. Цей термін на означення ілюзорності зовнішнього світу експресіоністи часто вживали у своїх творах [9:209].

У статті про І.Драча Б.Олійник ці елементи теж згадує: "апелюємо й до генетичного коду, до так званого підсвідомого, навіть формули вмонтовуємо в рядки" [10:315]. Оскільки "поезія, - як говорить І.Драч в поемі "Зоря і смерть Пабло Неруди", - це не щось застигле, поезія струменить і часом вислизає з рук того, хто її створює. Сировина, з якої робиться поезія, складається з елементів, ці елементи є, і в той же час їх начебто немає, вони одночасно існують і не існують" [11:215]. Названі ідеї – це "психічні копії вражень, які колись безпосередньо діяли на людину, а в даний момент відновлюються і репродукуються" [12:65].

Простежимо трансформацію словесної утопії Лесі Українки ("тіла") через названі "психічні ідеї" у естетиці поетів-шістдесятників.

По-перше, Сонце – психічна ідея Абсолюту. В.Стус писав: "Ми в слові двох сонць: Бога, провидіння і самоволі" [13:125]. І далі: "...ми безрелігійні стражденники, збиваємося з ритму пір року, шукавши своїх (і – для себе!) резигновань. Певне, структура нашої життьової витримки потребує не тільки нас, не хоче вдовольнятися лише з нас самих" [13:63]. У творчості поетів-шістдесятників знаходимо продовження Лесиної інтерпретації "божого слова", індивідуальний суб'єктивний пошук смислу, що стає риторичним кодом гармонійного дискурсу:

Христос давно нам дав його. Те слово

він не сховав у схові під замки,

і всяк його сам може взять тепер,

а передавачів не треба нам [4:5:41].

Новоромантичну утопію Лесі Українки, форму освоєння нової онтології слова, його модерністського модусу, поглибленою знаходимо, скажімо, у Л.Костенко, яку "з металу виклепав модерн":

Тріпоче стяг нерукотворним спасом

Свята вода об кризу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом

під білим сонцем дивно мерехтить [14:33].

Цей "юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає" [1:25], серед ознак шістдесятників посідає перше місце.

По-друге, Місяць – психічна ідея Життя, Добра, а по-третє: Зорі, психічна ідея розуму. Сакральну духовну перспективу людського спілкування так само підкреслювала Леся Українка:

Всі розмови, нескінчені тут на землі,

десь кінчались там, між зірками.

Проти вічності неба були ми малі,

але небо схилялось над нами [4:1:199].

Екзистенційне розуміння слова як чогось такого, що витягає людину з небуття й переборює його, а також уявлення про трансцендентну природу мовлення, зближує новоромантичну концепцію словесної творчості Лесі Українки і естетику поетів-шістдесятників. Образ неба співвідноситься з шуканням правди, чесної позиції. "В самому шуканні вже є неприйняття й опір. Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді, за шукання істини; замість ідеї, спущеної з верху для оспівування" [1:25]:

Де небо? Де земля? І як підняти крила?

Фанерні журавлі... Фанерні журавлі [15:338].

Шістдесятників приваблював у Лесі Українки саме образ внутрішньо вільних, мужніх і безкомпромісних героїв. У статті "Криця не іржавіє" І.Світличний писав: "Леся Українка не обмежувалась викриттям духовних рабів і ренегатів, а створювала образи внутрішньо вільних, мужніх і безкомпромісних" [16:58].

По-четверте, Море (вода) – психічна ідея вічної мудрості. По-п'яте, Море (повітря) – психічна ідея благодаті. Втілені вони, як правило, в образі "непочутого пророка", який є носієм Любові і Краси, а "народ, як завжди бреде без броду" [Вінграновський, 17:3]. "Художня інтерпретація мотиву "пророк" і "народ" у творчості Лесі Українки продовжує й українську класичну традицію, в якій домінує образ непочутого пророка... Ті, до кого звернено пророче слово, не розуміють і не сприймають його,