LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Леся Українка як уособлення національного обов'язку

засобом упокорення творчої фантазії задля припасування образної системи твору в "прокрустове ложе" класової ідеї. Класова солідарність, на думку поетеси, штучна, бо не має духовної національної основи, не заглиблена в національні базові цінності, отож, не здатна духовно єднати людей. Національна ідея – це те, що об'єднує народ, гартує і надихає його на подвижництво. Це духовна концентрація національної свідо-мості, розуміння народом суті свого існування, свого призначення.

Устами Тірци Леся Українка закликає до єдності всіх національних сил, а не до класового розмежування в національному стані на гнобителів і гноблених. Національне єднання, братання творчих сил необхідне для того, щоб на своїй землі силами молодих взятися "до іншої сівби і ждати інших жнив" [1: 3: 180]. Для цього необхідно "розкувать ярмо залізне на коси та серпи" та зорати плугами покрите зчорнілою стернею широке поле землі обітованої [1: 3:180].

Подвижницька праця на національній ниві спроможна об'єднати пригнічений духовно люд, який складе каміння в підмурівки:

"щоб не казали люди:тут руїна;

щоб мовили, колись тут стане дім" [1: 3:181].

Тірца своєю пророчою прозірливістю і натхненною вірою в те, що "встане люд, мов хвилі серед моря, і божий дух ті хвилі оживить"[1: 3:181], для Лесі є тим ідеалом митця-месії, який не здобувається за життя на визнання. Але національний обов'язок велить не лише важко працювати задля духовної просвіти свого народу, не лише самій вірити в святість свого покликання, а й цією вірою запалювати інших, словами сіяти мир і повторяти, як нова Дебора: "Встань, Ізраїлю, повстань!" [1:3:181].

Творити, згоряти в таємничому вогні натхнення немислимо для поетеси без важкої праці на націо-нальному культурно-освітньому грунті, без боротьби словом за долю думки, за повагу до правди в своїй країні. Майже хрестоматійними стали рядки з листа до А.Кримського, в якому Леся радісно свідчить: "Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її "громадські обов'язки", так обмарив її суворий багрянець червоних корогів і гомін бур-хливої юрби" [1:12:139].

Національна ідея – це та іскра, яка запалює вогонь творчості і без якої не може стати великим, сетбо національним, поет. У статті про Джона Мільтона Леся Українка наголошує, що Мільтон саме й тому став великим поетом, що "не жалуючи ні часу, ні здоров'я", боровся "за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі" [1:8:203], що "у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди" [1: 8:3210], а оскільки він був "справжнім поетом і письмовцем, значить, не міг промовчувати своїх ду-мок" [1: 8:214].

Національний фактор в пошуках українських політичних перспектив творив особливу духовну на-пругу. Головне, розкувати "невольничу душу" українця, спонукати його до саморуйнації комплексу рабської психології, інакше національні ідеали не будуть осягнуті. А для цього має формуватися не знеособлена етографічна маса, а сильна духом, інтелектуальна індивідуальність, особистість, для якої національна ідея є чітко осмисленою і усвідомленою системою ціннісних орієнтацій.

Першопричина соціальної нерівності не стільки в соціально-економічних обставинах, а скільки в ду-ховному рабстві, в релігійній абсолютизації "антитези "пана і раба" яко єдино можливої форми відносин межи людиною і її божеством" [1:12:155].

Чому Неофіт-раб з драматичної поеми "В катакомбах" не хоче далі терпіти блудних слів і марних мрій про небесне царство, "боротися в покорі"[1: 3:254], "воліє здолати передусім у собі "сей рабський дух" [1: 3:257]? Тому що він не хліба жадає, не слова прагне - не соціального звільнення передусім, а звільнення духовного:

жадаю віри в ту святую силу,

що розумом просвітить найтемніших

і всіх людей збере в громаду вільну

без пастиря-дозорця і без пана,

а не в отару з пастухом свавільним... [1:3:259].

Подолання, викоренення "сього рабського духу" – основна спонука громадської активності поетеси (як й інших митців того часу).

Як літератор і патріот, Леся Українка вважала за свій національний обов'язок боротися проти політичної неволі свого народу. "Усе оте вкупі – неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю - освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею)", - пояснює Леся Українка на прикладі Англії часів Джона Мільтона [1: 8:214].

Під політичною боротьбою поетеса розуміє негайне утвердження тієї системи законів, яка б забезпечувала права громадян, а це можливо лише в незалежній, у вільній державі. "Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі",- зазначала вона у статті "Державний лад" [1: 8:222].

У своїх творах Леся Українка намагалася не просто проголосити свої погляди на питання художнього втілення національного ідеалу, суспільної позиції письменника, а розкрити усю складність, неоднозначність суспільної місії митця, прагнула ввести читача в саму атмосферу духовної діяльності поета як повноцінного і непересічного героя своєї лірики і драматургії. "Співець", "На роковини Шевченка", "Поет під час облоги", "Слово, чому ти не твердая криця...", "На столітній ювілей української літератури", "Ні! Я покорити її не здолаю...", "Давня казка", "Вавілонський полон", "У пущі", "Оргія" – у цих та багатьох інших творах, а також літературно-критичних статтях письменниця проводить думку про органічний зв'язок соціальної ролі поета і його соціальної активності.

Як митець, вона рішуче засуджувала самоізоляцію деяких письменників, не визнавала етнографічного побутописання, пропаганди "малих справ", якими, на думку окремих ліберальних критиків, ніби тільки й доцільно займатись українській інтелігенції. Прямим обов'язком митця поетеса вважала донесення до читача загальнолюдських, національних проблем. Для неї "безпардонний патріотизм", від якого б він не йшов, був виявом духовної мізерії, примітивізацією потреб і можливостей масового читача [ 1: 3:5]. Справжнє мистецтво служить народу, воно озивається болем у серці людському – ця думка стала в поезії Лесі Українки