LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Леся Українка як уособлення національного обов'язку

однією з визначальних.

Великого значення поетеса надавала соціальному змісту мистецтва нової доби, яке замість натовпу-

стихії оспівує союз-індивідуальностей. В образах своїх героїв поетеса прагнула розкрити як соціально-типові риси, так і своєрідне, індивідуальне начало. Вона наголошувала на тому, що автор суспільної драми повинен "стремиться понять и выяснить причины общественных антогонизмов во всей глубине и ширине'' [1: 7: 233].

Вся творчість Лесі Українки виходить із конкретного буття, її позитивні герої не живуть хвилиною – вони шукають суті свого земного існування, того, що дає їм право бути людиною. Від "мрій рожевих" поетеса переходить до поклику-роздуму над долею свого покоління і далі до рішучого протесту проти пасивності безвольних. Називаючи це покоління "лицарями без спадку" [1:1:185], Леся Українка прославляє свідомий подвиг, готовність людини до самопожертви. Внутрішні боріння поетеси – "...я душею повстала сама проти себе і тепер вже немає мені вороття" [1:1:323] – ніколи не переростають у зневіру чи мізантропію. Навпаки, майже кожен вірш циклу "Ритми" завершується пристрасною вірою у силу визволеної пісні.

Леся Українка переконана, що відбутися як політична нація може лише соціально розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Тому найважливішою проблемою української боротьби поетеса визнає брак гідних провідників народу, людей з виразною національною свідомістю і з національними ідеалами. Досвід пропаганди визвольних ідей серед селянства через "брак елементарних прав слова і людини" змушує "признати, що інтелігенція, перш ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу" [1:8:214].

Усвідомлюючи залежність державницького поступу від ролі й місця провідної верстви в суспільно-політичному житті, головним завданням в Україні вона вважає формування національної еліти, націо-нальної інтелігенції, яка б зробила Україну "країною свідомою і готовою прийняти ті завдання, які їй поставить політична воля" [1:8:214]. В листі до М.Драгоманова Леся Українка зазначала: "є в нас ще й такі голови, що їх треба немало освічувати, поки вони зовсім світлими стануть". І далі в листі з'являється образ зловісної циклопічної будови, "від якої падає все-таки досить велика і темна тінь" і "проти сеї тіні треба боротися тим з нас, що не покриті нею" [1:10:202-203].

Біди наші – не лише від найрізнорідніших перевертнів, а й від обмежених, засліплених у своїй затятості сановитих земляків, які нерідо національну ідею використовують як корогву для того, щоб проштовхнутися в перші шеренги задля честолюбивого вивищення та егоцентричного парадування перед народом. Спочатку треба зробити Україну свідомою, а для цього слід виховати, підготувати національно свідому інтелігенцію, повернути нації її "мозок", а вже на цьому духовно-світоглядному фундаменті творити новий храм державності – національний, демократичний, соборний.

Ідею драми "Камінний господар" Леся Українка визначає так: "перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, "лицарем волі" [1:12:396].

Судячи з визначення ідеї драми, поетеса не захоплюється революційним радикалізмом, таким собі анархічним пориванням до волі, не сприймає душевного роздвоєння, надмірної гордині – всього того, що не-минуче призводить до революційного авантюризму і моральної вседозволеності. Леся Українка вважає, що хай краще утверджується консервативний принцип, уособлений в Командорі, хай спочатку визволиться душа з "єгипетського" полону, а вже тоді духовно вільна людина забезпечить волю слова, віри, науки, політичну волю взагалі [ 1: 3:5].

На тему любові до свого рідного краю Леся Українка створила цілий ряд образів палких патріотів, які вміють любити свій край самовіддано, до самого кінця свого життя. Бо любити свою країну, вірила Леся Українка, треба так, як уміє любити син свою неньку [1:1:370]. Така любов до Батьківщини у драмі "Іфігенія в Тавриді" палить жили героїні цього твору, і коли вона "за честь і славу свого рідного краю одважно йде на страту, вогонь тої любові, мов пожежі пломінь непокірний, сушить її дівочі сльози" [1:165]. А коли, врятована випадково, вона потрапляє на чужину, ані слава, ані цнота, ні краса чужого краю не приваблюють її. З туги за своїм рідним краєм вона готова відібрати собі життя, але і тут її спиняє "лише честь і слава рідної країни", задля якої вона готова "все одважно зустрічати" [1:1:170].

Розуміючи важливість організованої боротьби, провідництва і влади, Леся Українка на одне з чільних місць висуває питання творення вільної держави і керівництва нею. Вона вірить, що в обороні держави, яка не має ще мурів і мешканці якої є здеморалізованою "отарою овець" по довгій неволі, потрібна сила, оперта на почуття обов'язку, сила героїв і визначних особистостей.

У розв'язанні проблеми громади й еліти Леся Українка надає перевагу еліті, проте еліті справжній, незалежно від того, чи вона походить з гречкосіів, чи з родової аристократії. Проте поетеса гостро засуджує тих "лицарів", які хочуть мати владу і посох не за справжні заслуги перед своїм народом, а за привілеї, часто дані ласкою ворога. Однак самі герої і провідники, жертвуючи своїми силами, не в змозі виконати своє завдання, якщо не буде змобілізована спільнота людей.

Засобом до організації народу , вважає поетеса, є мистецтво, оскільки навіть цілком втомлена, виснажена й збайдужила людина під впливом великого бажання поправити свою долю, могутнього пориву душі, зродженого прикладом ідеалізму та жертви, зможе стати в одну хвилину дуже сильною і дійти високого патріотичного чину. Її пробуджує і веде мистецтво, яке повинно служити народові й вести його, надихати своєю красою і запалювати бажанням перемоги. Розгортаючи цю тему далі, Леся Українка висловлює віру, що сон, який сковує дух її нації, мине. І коли оживуть дух і сила характеру народу, з ними оживе й фізична сила, яка подужає розірвати всі пута і творити нове, вільне життя.

''Повстанем, бо душа повстане''! – кидає гасло Леся Українка і стає на той шлях, яким віками поневолений народ здобував собі право на вільне життя. Це нова сила,