LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Ліна Костенко: філософія бунту й "філософія серця"

художнього мислення.

Обсічений і одноманітний зміст творів соцреалізму, їх обмежена емоційна та ідейна палітра, спотвореність, нежиттєвість художнього цілого як гармонії змісту й форми, слугування лише видимому "буттю" й нехтування підсвідомістю, екзистенційними глибинами індивідуального "я" чи колективного "ми", ідеологічний острах перед цими глибинами (бо за друком "крамольного" тексту могли потягтися нищівні ярлики в критиці, а потім не барилися й "оргвисновки") — все це зводило майже нанівець спроби оживлення соцреалізму і найталановитішими митцями, як-от І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко.

"Одержимість" соціальністю кодувалася в свідомості поета самою політизованою дійсністю, коли народ від низів до верхів мав бути просякнутий одним бажанням — бажанням соціально-економічного поступу, перемоги в змаганні двох суспільно-історичних формацій — соціалізму та капіталізму. І що менше було успіхів у реальній економіці соціалізму, то більше експлуатувався його ідеологічний "резерв", включалися в дію найрізноманітніші агітаційно-пропагандистські важелі.

Все це, підкреслюється в даному розділі дисертації, входило в антагоністичну суперечність із самою природою художньої творчості, і тільки вірні цій природі митці, якою була і є Ліна Костенко, могли і в часи найважчого тоталітарного тиску створювати непроминальні естетичні цінності. Важливим підсумком розділу висновується та обставина, що дехто з поетів-шістдесятників (в першу чергу Іван Драч) і в епоху підцензурності, що тяжіла над кожною думкою й почуттям, зумів, виплутуючись із силець пристосуванства, продовжити традицію солярно-космічної філософії й поезії, так яскраво репрезентованих ще Сковородою й продовжених на початку ХХ століття Павлом Тичиною.

В першому розділі намічається також, крім лінії "філософії серця" у дослідженні набутків шістдесятників, зокрема Ліни Костенко, і лінія екзистенціалістської призматики сприйняття ними дійсності, спроб впливу на неї й перетворення за гуманістичними ідеалами. Подією на початку 60-х років став приїзд до Києва Ж.-П. Сартра, він виступив у Спілці письменників, свої твори перед ним читали Ліна Костенко й Іван Драч. Екзистенціалістська філософська проблематика входила все відчутніше в коло художньо-естетичних та світоглядних орієнтирів шістдесятників. Правда екзистенціалістів про людину, про абсурдний світ, у який вона закинута, про її до кінця неосягненне "я", про загадковість і недостатню дослідженість феноменів людської свідомості, їх пастки та міражі — все це великою мірою впливало на шістдесятників і в сукупності з тим неоднозначним, багатим життєвим матеріалом, який не вкладався в межі соцреалізму і який вони наполегливо освоювали, готувало ґрунт для цілковитого запереченя й самого панівного методу в літературі, і власне способу життя, мислення та світовідчування, який нав'язувався митцям і всьому народові владою.

На відміну від Івана Драча, Бориса Олійника чи Дмитра Павличка, Ліна Костенко ніде не прохопилася бодай ноткою осанни режимові, не схибила проти правди, щирості людських почувань і думання і на найтонших регістрах — у філософській, інтимній, пейзажній ліриці, де також уперто відвойовувала право людини та митця на свободу й істину.

Підсумовуючи розглянутий у розділі матеріал, дисертант констатує, що спектр гуманістичної, вселюдської проблематики, яку піднімали й освоювали шістдесятники, намагаючись творити культуру на противагу антикультурі, продукованої тоталітаризмом, мав не тільки широкий характер, але й різні, суперечливі виміри історичної та художньої правди, ніс у собі як позитивний, так і негативний потенціал, котрий дається взнаки й по сьогодні і котрий і сьогодні "знешкоджує", нейтралізує силою свого сміливого й потужного поетичного слова Ліна Костенко, показуючи, які величні перспективи мала б українська культура, коли б у ній не було ганебних проявів пристосуванства, кар'єризму, принаймні якби в ній поменше заявляв про себе сумнозвісний комплекс національної, політичної, духовної зради, а натомість горувала вірність кращим рисам українського народу — таким, як волелюбність, жага справедливості, любов до краси й добра, прагнення чистоти й високості морально-етичного буття.

У другому розділі дослідження "Ліро-епічні твори Ліни Костенко крізь призму екзистенціалів "вірність" і "зрада"" аналізуються твори великої форми, які займають помітне місце в доробку Ліни Костенко і загалом у творчій спадщині шістдесятництва.

Відносячи ліро-епічні твори Ліни Костенко до протестної течії української літератури, автор дослідження висновує з огрому їхньої проблематики в першу чергу проблематику "вірності — зради" в національно-вітчизняному її аспекті, аналізує те, як вона вписується в контекст історичної боротьби нації за визволення, а вужче — і в контекст боротьби митця за існування рідного слова в задушливому імперському середовищі, стосунків митця з владою, його екзистенційного вибору та вибудови того проекту буття, який він, митець, обстоює своїми творами, несучи за нього етико-моральну, історичну, буттєву, духовну (а в тоталітарно-підколоніальному суспільстві, на жаль, ще й так звану "юридичну", "судову", а краще сказати — "безсудово-репресивну") відповідальність.

Аналіз цих творів здійснюється на структурному, історико-порівняльному, інтерпретаційному рівнях, тут досліджуються в першу чергу елементи духовного автобіографізму поетеси, особливості її філософського світогляду та художнього мислення з тим, аби вийти на параметри філософії бунту й "філософії серця", зрозуміти принципи їхнього органічного "співіснування" в творчій свідомості авторки.

Різні, взаємодоповнюючі аспекти даної проблематики досліджуються у взаємопереплетенні аналізу романів у віршах "Маруся Чурай" і "Берестечко", драматичних поем "Дума про братів неазовських" та "Сніг у Флоренції", поемі-баладі "Скіфська одісея".

Співвідношенням "філософії чистого серця" й філософії бунту, наприклад, у романі "Маруся Чурай" виступає символічне співвідношення образу Марусі, котра йде на прощу до Києва після звільнення з-під шибениці, і образу мандрівного дяка, що його дехто з дослідників уважав прототипом самого Сковороди, який жив століття по тому після описуваних у творі подій.

У бінарній опозиції "жінка — чоловік" дяк виступає в першу чергу непримирливим, бунтівним шукачем правди, який піддає сумніву правду і церковників — "стовпів неотесаних", і дещо навіть у самій Біблії, де, за Сковородою, крім істини, є чимало й "блювоти Змія". Дяк-бунтівник майже побожно ставиться до чистого серця Марусі й, зрештою, її покидає, бо йому з нею — простою й величною дівчиною з народу, душею-піснетворицею цього народу, чиї пісні народжуються із субстанції найчистішої,— ще не по дорозі. У нього свій шлях — шлях непримиренності до всього, що діється в світі, тим часом як Маруся гріхи світу мовби бере на себе — і тут вкотре виявляється висота і незаплямованість її духу, гармонійність її сокровенного "я", ніби вже не "тілесного", а містично преображеного серця. Природа поезії і природа релігії, втілені в цих двох образах, для авторки роману виступають як два рівновеликі духовні масиви, причому поезії вона віддає перевагу (і зовсім не з позірно-кон'юнктурних атеїстичних міркувань), бо "чиста поезія" — це і є чисте серце, вона несе не меч, а мир, і то не її вина, що світ ще не готовий прийняти цей мир, що йому ближче війна, розбрат, незгода, зрада, конання в хаосі.

Тому Маруся гине. А дякова доля залишається невідомою — тобто йому ще ніби дається шанс