LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Ліна Костенко: філософія бунту й "філософія серця"

перемогти.

Чи переможе хоч релігія, якщо вже не поезія, в цьому кривавому світі,— ніби запитує поетеса. І прямої відповіді не дає. Дяк щезає з роману, залишаючи Марусі "тернову хустку",— ніби передрікаючи, що Марусин шлях буде важким, що трагедія поезії є не меншою, ніж трагедія релігії, що "чистому серцю" ведеться в історії не солодше, ніж "серцю бунтівному".

В особі Марусі й особі дяка, зустрівшись, також ніби розходяться людина естетична й людина етична, лише на мить підтримавши одна одну, але потім розірваних обставинами зовнішнього порядку, які виявляються сильнішими й за кожного з цих персонажів окремо, й за них обох разом, бо час гармонії для "естетики" й "етики", для "чистого серця" й правдиво перетворюючої суспільної "дії" ще не настав,— усе, що відбувається довкола, є незупинною драмою цих двох високих начал, які стикаються з грубою матерією історії й не можуть відірвати її від "землі", підняти на рівень чистого серця й духу.

При тому очевидно й інше. Якщо "філософія чистого серця" певною мірою передбачає заперечення світу і "втечу" від нього, то філософія, якої тримається героїня Ліни Костенко, далека від квієтизму і йде в світ, аби його змагати, перетворювати за ідеалом, який, може, й нижчий за ідеал самовдосконалення людини до "висот Бога", але саме ця філософія — земна, загальнолюдська — і є історично неоминальною, її не можна знехтувати, якщо правдиво знаходитися в історичному процесі, в боротьбі, зокрема й політичній, антиколоніальній.

Екзистенціали "вірність" і "зрада" структурують і філософський та ідейно-художній зміст драматичної поеми "Сніг у Флоренції", у якій поетеса виступає проти мімікрії, пристосуванства частини інтелектуального загалу, зокрема митецького, літературного, до жорстких суспільних реалій. За Ж.-П. Сартром це одвічний процес, який залежить не тільки від "людської природи", а й від "умов людського існування", але, зазначає філософ, своїм екзистенційним вибором людина створює себе в світі, реалізує "певний тип людства", а це має дійсно онтологічні, історично-суспільні, морально-психологічні наслідки, адже таким чином змінюється "фундаментальна ситуація людини в універсумі". Все, відтак, залежить від відповідальності людини за свій вибір, ступеня розуміння цього вибору, яке може коливатися від параметрів побутових до буттєвих, філософськи невичерпних.

В дослідженні доводиться, що бунт митця, починаючись з меншого чи більшого, але локального конфлікту, є першим кроком до власної універсалізації, до наповнення виявів протесту все новими, глибшими смислами, до відвоюваня все ширших "територій свободи". Подвиг митця творить реальність більш високого й динамічного порядку, ніж та, яку прагне "затримати", законсервувати тоталітарна чи олігархічна влада, свідомо звужуючи буття до тих моделей, якими їй було б легше й простіше керувати. В цьому й полягає один з елементів одвічного антагонізму митця і влади, особливо влади такої, якою вона була в період "застою", тобто позбавленої духовного саморозвитку та самотворення, що робило її першочерговим об'єктом неприйняття, заперечення й протиборства для найбезкомпромісніших із представників шістдесятництва.

В цілому, підсумовуючи розглянутий у даному розділі матеріал, дисертант зазначає, що, очевидно, власне самий характер цього матеріалу, перейнятого історичним драматизмом і трагедійністю, на чільне місце висуває принципи його екзистенціалістського освоєння поетесою, показує, що її внутрішня, духовна біографія, принаймні в ті переважаючі над хвилинами "спокою" періоди, коли вона цілком обернена до історії свого народу, витворюється перш за все філософією екзистенціалістського бунту.

У третьому розділі "Екзистенційні й кордоцентричні зрізи в ліриці Ліни Костенко" розглядаються взаємовпливи історичного й природного у віршах поетеси, де чи не з найбільшою силою проявляється "модус" власне ліричної поезії, її сповнена сконцентрованих смислів, символів, метафоричної спроможності властивість. Прикметно, що обрана для дослідження тема філософії бунту й "філософії серця" в творчості Ліни Костенко саме у її віршах набуває поглиблених нюансувань, органічного поєднання філософії й лірики, раціонального й чуттєвого начала або, як зазначав Томас Еліот, природної "трансмутації ідей у почуття".

Нескрізно ідеологізоване тоталітарне суспільство, яке сповідує утопічний ідеал і в якому живе героїня основної частини поезій Ліни Костенко, далеке від Бога і послуговується атеїстичним світоглядом, але воно ще не підійшло до тієї межі, перед якою стоїть суспільство дійсно цілком "матеріалістичне", "неутопічне", стоїть один на один не з Богом, а із своїм відображенням у люстрі, тим двійником, чия непривабливість проявляється все виразніше. У такому суспільстві злиття дороги бунту (боротьби "без надії на успіх", за Камю, або, за Лесею Українкою, "без надії таки сподіватись") і "стежини сердечності" або, інакше кажучи, екзистенціалістської парадигми буття й кордоцентризму майже неможливе. Збіг же історичних обставин в Україні, українська ментальність, її ще не цілковита враженість вірусом зневіри в можливостях цивілізації витворюють під пером Ліни Костенко своєрідну поезію, насотану як енергією перспективи, боротьби, яка може й мусить бути успішною, так і передчуттям того, що прірва все-таки є, вона десь близько, що поразки чигають на людину приголомшливі і хіба лиш на найдальших, есхатологічних обріях вони можуть обернутися на перемоги. Чистому серцю, втім, і цього досить; екзистенціалісту ж, який відкидає "утопію",— навпаки, потрібні опори зриміші, реальніші, він уже дійсно віддалився від Бога, його за великим рахунком безрелігійне соціальне середовище справляє песимістичніше враження, ніж середовище атеїстичне, якому ще тільки належить пізнати справжній, "внутрішній", а не насаджуваний владою атеїзм.

Тому філософія бунту й "філософія серця" в ліриці Ліни Костенко співіснують у період 60–80-х років ще "мирно", розлад між ними починається аж у 90-ті, у зв'язку з новим духовним кліматом у суспільстві, про що також говориться в третьому розділі дисертації. Але й цей розлад поетеса поступово долає, знаходячи для такого подолання в національній духовній традиції невичерпний потенціал.

У пізніших віршах історичної тематики Ліна Костенко гнівно говорить про те, що суспільство, в якому немає гуманістичного ідеалу або він відсунутий убік, суспільство, де під гаслами демократії до влади йдуть ті, хто прагне збагачення і самої влади як онтологічної цінності, сповідуваної анти-Христом, може стати зрештою і антидемократичним, і антихристиянським. А це зовсім не та перспектива, що її спрагло добивався упродовж віків своєї болючої й кривавої історії український народ, який дав світові неперевершені зразки і кордоцентричного змісту людського існування, і стоїцізму в непримеренній боротьбі проти несправедливості, нерівності, соціального й національного гноблення. Ці дві течії духовного життя свого народу — сковородинську й шевченківську — органічно поєднує в своїй творчості Ліна Костенко, доводячи, що і в сучасному складному, глобалізованому світі, повному небувалих історичних загроз, ріка української національно-духовної традиції не змілюється, а вперто прокладає собі шлях у майбутнє.

У декотрих шістдесятників, наприклад у Івана Драча, мистецький бунт мав, як зазначається в даному розділі дослідження, не екзистенціалістський, а "революційно-романтичний" зміст, характерний для світогляду радянських романтиків 20-х років ХХ століття. Тут мало також і кордоцентризму. Бо загалом постмодерн, у царині якого працювали Іван