LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвальні аспекти неправди як когнітивно-комунікативного утворення (на матеріалі сучасної англійської мови)

(Арістотель, Фома Аквінський) або нещирість суб'єкта мовлення (Платон, Августин Блаженний, І.Кант).
До ознак поняття неправди, на думку Августина Блаженного, Фоми Аквінського та І.Канта, належить і негативна оцінність. Визначенням уявлення про неправду (репрезентація одиничного або типового одиничного), що застосовується при вивченні неправди як явища й суміжними з філософією науками, притаманна більша варіативність, ніж її поняттєвим дефініціям. Так, царина неправди може обмежуватися вербальними повідомленнями (J.A.Barnes, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, A.Isenberg, K.Jaspers, F.Siegler) або до неї можуть залучатися і невербальні способи передачі інформації (С.І.Симоненко, В.В.Знаков, П.Екман, S.Bok, M.Eck, A.Ludwig). Хибність повідомлюваної інформації може вважатися облігаторною (В.В.Знаков, С.І.Симоненко, J.A.Barnes, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, M.Eck, A.Isenberg, K.Jaspers, F.Siegler) або факультативною (П.Екман, S.Bok, C.V.Ford, A.Ludwig, D.Simpson) ознакою неправди. Дослідники, проте, одностайні
в тому, що неправда є завжди інтенційною. Класифікації неправди будуються
на онтологічних (Августин Блаженний, K.Jaspers), аксіологічних (Фома Аквінський, R.M.Chisholm, T.D.Feehan) або змішаних засадах (B.Karpman, C.V.Ford). Численні різновиди неправди, що виокремлюються науковцями, перебувають у відношеннях взаємного заміщення і переплетення, які неможливо звести до єдиної ієрархічної схеми. Історію дослідження неправди як сутності та як явища важко назвати еволюцією, оскільки за дві тисячі років розуміння природи неправди фактично
не змінилося. Незважаючи на варіативність дефініцій, прихильники традиційних поглядів на сутність неправди неодмінно виходили з її розуміння як антипода істини, стабільної "речі", що передує мові.

В останній третині ХХ століття на авансцену інтелектуального життя виходить діяльнісний стиль мислення, який піддає критичному аналізу засади раціоналізму класичного типу. Основи діяльнісної теорії пізнання закладені філософськими системами А.Берґсона, Л.Віттґенштейна, М.Гайдеґґера, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда, М.Фуко. Визначальною рисою цих концепцій є зсув фокусу уваги
з природи об'єкта пізнання на пізнавальну діяльність суб'єкта, у процесі якої формується об'єкт. Діяльнісний стиль мисленняпередбачає залучення суб'єкта
до структур знання на рівні як суб'єкт-об'єктних (пізнавальних), так і суб'єкт-суб'єктних (комунікативних) відношень. У вимірах діяльнісно скерованої наукової думки абстрактного суб'єкта пізнання, який індиферентно відтворює "образ" дійсності, не існує: індивідуальний суб'єкт завжди є "активним і пристрасним" (О.О.Залевська) творцем реальності. Активність суб'єкта пізнання виявляється
у виборі об'єкта та цільовій настанові його спостереження, а творчий потенціал реалізується у формуванні об'єкта шляхом входження до нього: свідомість суб'єкта спрямована не безпосередньо на певний фрагмент дійсності, а на себе самого у ситуації спостереження за ним. Залучення суб'єкта пізнання до об'єкта
називається у фізиці "принципом доповняльності" (Н.Бор), з яким корелює соціологічний принцип "повторного входження" (англ. reentry) Н.Лумана, процедура "пояснювального розуміння", уведена соціологом М.Вебером, літературознавча концепція "погляду" М.М.Бахтіна, психологічна теорія С.Л.Рубінштейна, ґрунтована на положенні "об'єкт не існує без суб'єкта" тощо. Людська особистість набуває повноцінного існування лише за умови її включення до суб'єкт-суб'єктних відношень у дискурсі (Р.С.Перінбаньягам, М.Пеше), які уможливлюють перетворення результатів її пізнавальної діяльності на надбання інших. Дискурс визначається як така форма використання мови
у реальному (плинному) часі, що відображає певний тип соціальної активності людини, створюється з метою конструювання особливого світу за допомогою детального мовного опису та є частиною процесу комунікації між людьми (О.С.Кубрякова). М.Фуко і М.М.Бахтін пов'язують принципи взаємодії суб'єктів дискурсу з наявністю в їхній свідомості певних ідеальних структур, утворених
у процесі застосування мови, – пам'яті/архіву та мовленнєвих жанрів відповідно. Зосереджуючи увагу на умовах формування цих структур у дискурсі, вчені підпорядковують питання "що" питанню "як", тобто визначають те, що людина бачить, залежно від того, як вона дивиться на світ. З такої методологічної позиції були досліджені філософські аспекти неправди (Д.Л.Біленко).

Оскільки в мовознавстві, як зазначає Б.М.Гаспаров, до недавнього часу домінував репрезентаційний стиль мислення, відповідна методологічна настанова характеризує й переважну більшість підходів до вивчення номінацій неправди
й неправдивих висловлень у лінгвістиці. Напрями дослідження номінацій неправди виокремлюються відповідно до етапів еволюції лінгвістичних поглядів на природу значення. У структуральній лінгвістиці значення розуміється як семантична значущість, створювана системою мови (Ф.де Соссюр). Референційна семантика трактує значення як відношення мовних знаків до дійсності (J.Barwise, J.Perry, R.Montague). Як структуральному, так і референційному підходам до вивчення номінацій неправди (М.І.Семко та О.С.Токарева відповідно) бракує пояснювального потенціалу при висвітленні принципів організації сукупності цих одиниць: номінації неправди розпорошуються між численними угрупуваннями лексико-семантичного поля обману внаслідок дифузності своєї семантики, спричиненої суб'єктно зумовленою природою денотата. Когнітивна лінгвістика, що є відгалуженням функціональної лінгвістики (С.А.Жаботинська, А.О.Кібрик, А.Е.Левицький, В.О.Плунгян, А.Ченкі), тлумачить значення як концептуалізацію, тобто як погляд суб'єкта на ситуацію (R.W.Langacker). Згідно
з таким трактуванням, значення перебуває у свідомості людини: воно породжується суб'єктом, який інтерпретує зміст мовних знаків, виходячи
з наявного у нього знання про комунікативний контекст, позамовну дійсність тощо. Головна розбіжність у поглядах науковців, котрі досліджують номінації неправди з позицій когнітивної лінгвістики, стосується розуміння значення як стабільної ментальної сутності, що зберігається у пам'яті людини у готовому вигляді (символьне відгалуження когнітивної семантики), або як функції, залежної від контекстних умов змінної (субсимвольне відгалуження когнітивної семантики, або конекціонізм). Однак відмінності між символьним (А.Вежбицька) і субсимвольним (L.Coleman, P.Kay, E.Sweetser) підходами до трактування змістового боку номінацій неправди не варто абсолютизувати: як віртуальні мовні знаки вони пресупонують абстрактний типовий контекст (З.А.Харитончик), і тому їх значення є порівняно стабільним і чітким. Смисл актуальних мовних знаків конструюється у конкретних контекстах, збагачених численними деталями, що робить кожну ситуацію унікальною. Це пояснює, чому ситуативні смисли мовних одиниць на позначення неправди є мінливими й дифузними.

У дослідженні неправдивих висловлень виокремлюються два етапи, співвідносні з референційним і функціональним підходами до трактування значення (у