LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвальні аспекти неправди як когнітивно-комунікативного утворення (на матеріалі сучасної англійської мови)

структуральній лінгвістиці НВ не досліджувалися, оскільки їх зміст пов'язаний з формою неконвенційно). Формально-логічна семантика, що
є версією референційної семантики, залучає до розгляду типові випадки заміни істинної пропозиції на хибну (С.О.Павлов), однак периферійні різновиди НВ (ухильність, неоднозначність, приховування тощо) опиняються поза фокусом уваги дослідників. Можливість пояснити нетипові реалізації неправди надає комунікативне відгалуження функціональної лінгвістики, у межах якого, відповідно до розуміння природи комунікації, виокремлюються три напрями дослідження НВ. Трактування комунікації як опосередкованого знаком одностороннього зв'язку між відправником та одержувачем повідомлення (інформаційно-кодовамодель комунікації) є підґрунтям теорії мовленнєвих актів (J.Austin, J.Searle). При застосуванні цієї метамови до опису НВ виникає парадокс, суть якого полягає в тому, що визначення неправди як перлокутивного акту (A.Reboul, J.Verschueren, О.М.Бабич, І.Ф.Янушкевич) водночас і потребує успішності відповідного іллокутивного акту, і заперечує її. Згідно з інференційною моделлю, комунікація базується на умовиводі (П.Ґрайс). Розгляд НВ із цієї теоретичної позиції дозволяє встановити способи викривлення інформації (S.A.McCornack, J.B.Bavelas) відповідно до того, який з постулатів спілкування порушується, але при цьому роль суб'єкта умовиводу фактично нівелюється: вважається лише, що він існує та йому відомі правила комунікативної поведінки. Можливість взяти до уваги мотиви, цілі, емоції й почуття реальних індивідів надає розуміння комунікації як соціальної інтеракції, активної взаємодії суб'єктів спілкування (П.Вацлавик, Л.С.Виготський, О.Н.Леонтьєв, Ю.Габермас, T.A.van Dijk, N.Fairclough та інші). НВ ще не отримали всебічного висвітлення
з цієї теоретичної позиції. Як свідчать проникливі інтуїції Р.Барта, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда та Ю.М.Лотмана, трактування комунікації як інтеракції відкриває нові перспективи для вивчення НВ.

Таким чином, динаміка розвитку лінгвістичних уявлень про значення номінацій неправди і смисл НВ свідчить, по-перше, про поступову прагматизацію контексту, залучуваного для пояснення змісту цих одиниць, по-друге, про зміни
у стилі мислення, котрі відбиваються у трактуванні значення номінацій неправди як контекстно залежної змінної представниками субсимвольного відгалуження когнітивної семантики та тлумаченні смислу НВ на підґрунті інтеракційної моделі комунікації як багатопланового змісту складного мовного знака,
що конструюється у конкретній ситуації спілкування.

Вивчення лінгвальних аспектів неправди з позицій діяльнісного підходу передбачає її визначення як об'єкта, залежного від умов спостереження.
Це потребує застосування теоретичного інструмента, який дозволив би взяти
до уваги, з одного боку, індивідуальний досвід людини, з іншого, колективне знання, цінності, норми і правила, що регулюють її поведінку як члена соціуму. Як наголошує Ю.С.Степанов, головним об'єктом сучасних гуманітарних наук
є концепт. Однак розуміння концепту як одиниці концептуальної системи свідомості людини (Р.І.Павільоніс), уже заданої культурно значущої сутності (В.І.Карасик) відповідає лише останній вимозі. Саме таким чином концепт неправда тлумачиться деякими дослідниками (О.В.Мішина, Н.О.Земськова, Н.М.Панченко, О.Г.Пироженко). У світлі положень діяльнісного підходу концепт постає як подія наділення мовного знака смислом (G.Deleuze, F.Guattari). Призначенням концепту, відповідно, є схоплення індивідуального смислу,
що народжується у ситуації спілкування (О.О.Григор'єв). За такого трактування концепту, що дозволяє врахувати також і першу вимогу, поняття та уявлення постають як граничні випадки концепту, інституціоналізовані форми знання людини про об'єкт. Значущість цих форм полягає в тому, що індивідуальне бачення речі є можливим лише завдяки тому, що у свідомості індивіда наявний
її усуспільнений образ.

Пізнання дійсності індивідом є комплексним процесом, у якому задіяні різні когнітивні операції (класифікації, встановлення міри типовості, ідентифікації тощо), які здійснюються паралельно. Ці операції висвітлюють різні аспекти буття концепту неправда, або його модуси (М.В.Нікітін): статичні (класифікаційний і структураційний) та динамічний (ідентифікаційний). Так, концепт неправда може виконувати функцію системного упорядкування досвіду осмислення ситуацій неправди носіями англійської мови. У класифікаційнійдіяльності формується логічне поняття неправди (класифікаційний модус концепту неправда). Його зміст адекватно відбиває фреймова структура,
що дозволяє систематизувати концептуальні ознаки і зв'язки між ними. Структураційний модус концепту неправда відрізняється від класифікаційного тим, що когнітивна операція впорядкування концептуальних ознак ускладнюється шляхом їх диференціації за ступенем типовості. Сформовану у такий спосіб ментальну структуру – повсякденне поняття неправди – доцільно моделювати
за прототипним принципом. Когнітивні операції класифікації і встановлення міри типовості ознак об'єкта комплексно задіюються у процесі ідентифікації неправди у дискурсі. При розгляді концепту неправда в ідентифікаційному модусі відбувається переорієнтація зі стабільної структури на структурацію, що визначається як акт означування (Р.Барт, Ж.Дерріда, Ю.М.Лотман). Ідею рухливої організації об'єктів втілює поняття ризоми. Цей термін був запозичений філософами Ж.Дельозом і Ф.Ґваттарі з біології, де він вживається на позначення форми кореня. Зорганізованій навколо центру системі (стрижневому кореню) ці вчені протиставляють ацентровану систему (кореневище), органічно пов'язану
із середовищем свого існування.

Для пояснення особливостей смислотворення у ситуації неправди потрібен певний модельний елемент, здатний "схопити" смисл НВ у момент його виникнення. Цей елемент, наявний у самому дискурсі, є своєрідним "відбитком" метамовленнєвої розумової діяльності суб'єкта рефлексії, що зазвичай здійснюється на глибинному рівні (Г.В.Єйгер), але може в напружених ситуаціях виходити на поверхню (І.Т.Вепрева). Для того, щоб узяти його до уваги, у роботі вводиться поняття дискурсеми неправди (ДН), котра визначається як фрагмент дискурсу, що містить НВ (ядро ДН) і метамовленнєве нашарування – експлікаторну частину ДН, де висвітлюються ситуативні чинники, що суб'єкт рефлексії вважає релевантними для інтерпретації змісту НВ. Уведення поняття ДН надає дослідникові можливість визначити певне висловлення як неправдиве, спираючись не лише на власну інтуїцію, а й ураховуючи погляд суб'єкта рефлексії, залученого до ситуації неправди.

За структурними властивостями ядра ДН поділяються на прямі, що містять НВ, подані як пряме мовлення, і квотативні, у яких НВ мають форму непрямого мовлення, або квотативу (F.R.Palmer).Як перші, так і другі можуть бути одиничними (їх ядро сформовано одним НВ) або множинними, ядро котрих містить більше одного НВ. Серед множинних ДН виокремлюються неперервні,
у яких НВ