LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвістична діяльність Максима Рильського

"Господи", замінюють його на "зоряна" тощо). У зв'язку з цим він привертає також увагу до можливості й небезпеки міжмовної омонімії в розумінні тих чи інших слів твору (укр. рожа - назва квітки і рос. рожа – пика).

Щиро вболіваючи за долю рідної мови, М. Рильський не оминав увагою численних явищ українсько-російської міжмовної інтерференції, що виявляються як у прямих запозиченнях, так і в калькуванні. Особливо небезпечним, на його думку, є перенесення в українську мову елементів морфологічної системи іншої мови. Граматичні кальки обмежують авторську думку, призводять до руйнації структури української мови. Через узвичаєність і непомітність вони важко піддаються викоріненню. Отже, на думку вченого, очищення української мови від чужорідних елементів є нелегким, але дуже актуальним завданням. Цієї ж думки дотримуються й інші дослідники (Б. Д. Антоненко-Давидович, О. Д. Пономарів та ін.).

Неодноразово звертався вчений-мовознавець і до вживання невмотивованих кальок із російської мови при перекладі. Їх виникнення він пояснював незнанням чи надто бідним знанням перекладачем тієї мови, на яку здійснювався переклад, або діяльністю деяких літературних редакторів, які намагалися "підігнати" переклад до оригіналу.

У другому підрозділі "Проблеми лексичної стилістики та виражально-зображальних засобів української мови в інтерпретації М. Рильського" охарактеризовано погляди вченого на проблеми лексичного складу та лексичної стилістики української мови, питання лінгвостилістики. Разом із такими вченими, як І. К. Білодід, Л. А. Булаховський, М. Я. Калинович, А. Ю. Кримський, які працювали над різними аспектами лексико-семантичної, лексико-стилістичної й функціонально-стилістичної організації української мови і відбиттям її у словниках, М. Рильський шукав шляхи та можливості розвитку і збагачення лексичного складу української мови, її стилістичної диференціації.

Важливе місце в повнокровному функціонуванні української літературної мови лінгвіст відводив фольклорним та діалектним її джерелам. На його думку, саме мовні елементи народнопоетичної творчості та діалектизми, при вмілому їх використанні, надають особливих і неповторних барв поетичним та художнім творам.

Так само вчений обстоював правомірність уживання в художній літературі з метою якнайширшого представлення в ній лексичного складу української національної мови стилістично зниженої лексики, жаргонізмів, професіоналізмів, застарілих слів.

М. Рильський відзначає дві основні стилістичні функції вживання архаїзмів, насамперед старослов'янізмів, у сучасній мові: для створення піднесеного, урочистого тону, і для створення іронічного, саркастичного забарвлення. Учений схвально оцінював використання архаїзмів у мові сучасної йому літератури, хоча це й не підтримувалося офіційною ідеологією та критикою.

Окремої уваги заслуговує ставлення М. Рильського до проблеми і явища неологізмів в українській мові XX століття. Він враховував міру їх потрібності і стилістичну органічність, а також належність їх до індивідуально-авторських, або до тих, які мали б стати (в усякому випадку, так задумували їх творці) загальномовними. "Письменницькі" неологізми (за винятком "брязкалець, виграшок, цяцьок" літературних формалістів) він оцінював позитивно і захищав таку практику від критики.

Складніше визначити сприйняття науковцем неологізмів, які активно творилися в українській лексикографії кінця ХІХ – першої третини ХХ століть насамперед з метою заміни іншомовних слів, особливо в термінології. У своїх працях на мовознавчу тематику він давав переважно негативну оцінку принципам творення і всьому масиву неологізмів, називаючи їх "мовними дивоглядами", "потворами", "незграбно вигаданими словами" і нерідко трактуючи їх (у всякому разі, публічно) у руслі тодішньої радянської ідеології як "тенденцію штучного відриву української мови від братньої російської мови". Така оцінка сформувалася в нього не останньою чергою й тому, що подібна мовна практика породжувала в недругів української мови глузування з неї ("самопер попер до мордописні" і под.). Водночас, наводячи як аргумент мовну практику чеського пуризму, письменник схвально ставився до фактів заміни в українській мові, наприклад, слово аероплан на літак, голкіпер на воротар тощо.

Неоднозначним є відношення М. Рильського і до використання слів іншомовного походження. З одного боку, він наголошував на тому, що мова має постійно перебувати в невпинному розвитку і в контактах з іншими мовами, збагачуючись за рахунок них і збагачуючи мови інших народів (він був противником штучної, пуристичної стандартизації мови), але, з другого – рішуче засуджував численні факти невмотивованого й тим паче неправильного вживання іншомовних одиниць.

Другий розділ дисертаційної роботи "Історія української мови у висвітленні М. Рильського" присвячений аналізу висловлювань М. Рильського з питань про історію національної мови українського народу та української сучасної літературної мови.

У першому підрозділі "Історія української національної мови"досліджено погляди М. Рильського щодо встановлення часу виникнення української мови. Учений-мовознавець уважав, що вітчизняне історичне мовознавство недостатньо уваги приділяє дослідженню матеріалів народної мови, особливо фольклору, та залученню їх до власне історико-лінгвістичних розвідок. Можливо, це б відсунуло дату виникнення української народної мови на більш ранній, ніж це прийнято в офіційній науці, період.

Глибоко й різнобічно досліджуючи мовну поетику українського фольклору, лінгвіст особливо цікавився героїчним епосом українського народу – думами та історичними піснями і порівнював їх з російськими та південнослов'янськими аналогами.

М. Рильський, прагнучи зберегти колорит і самобутність народної мови, виступав проти спроб редагування фольклорних матеріалів і наполягав на збереженні автентичних мовних особливостей записів, навіть не завжди нормативних, виходячи з інтересів живого побутування фольклору.

Серед міркувань про функціонування української мови в період середньовіччя привертає увагу екскурс ученого до XІV – XVI століть, коли українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського. На той час "руська" мова, тобто книжна мова, вироблена в землях сучасних України і Білорусії, стала в Литві мовою державною, "руська" культура підпорядкувала своєму впливові культуру литовську, що стояла на нижчому ступені розвитку.

У другому підрозділі "Історія української літературної мови"здійснено аналіз питань у концепції М. Рильського щодо загальних аспектів формування історії української літературної мови, її зв'язку з фольклором, її діалектної основи тощо, а також щодо проблеми ролі театру в утвердженні вимовних норм, ролі письменників у розвитку літературної мови і т. д. Дослідник уважав, що всю історію літературної мови слід розглядати невід'ємно від історії розвитку живої народної мови і розвитку народної творчості в усіх її видах.

Характеризуючи зв'язок між новою українською літературною мовою і діалектним складом живої української народної мови і визначаючи основу літературної мови, згідно з прийнятим тоді трактуванням як "полтавсько-київський діалект", М. Рильський відзначає, по-перше, прагнення українських