LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвістична діяльність Максима Рильського

письменників (починаючи від Т. Шевченка) до розширення діалектної бази літературної мови, по-друге, орієнтування передових письменників Галичини (починаючи від І. Франка) на загальноукраїнську літературну мову. Він виявляє таку закономірність: з одного боку, кожний великий письменник не пориває зі своїм материнським діалектом, з другого боку, надмірність у такому спиранні на живомовну основу може стати на перешкоді його зростанню до всеукраїнського масштабу.

Отже, процес взаємодії літературної мови з діалектами є, за словами М. Рильського, постійним і невідворотним, і його потрібно розумно спрямувати на збагачення насамперед художньо-зображальних можливостей мови художньої літератури.

М. Рильський досліджував також особливості мови і стилю Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, І. Франка, Лесі Українки, М. Черемшини, П. Тичини. Він істотно поглиблює наше розуміння місця Кобзаря в історії української літературної мови. На його думку, Т. Шевченко, як ніхто інший з українських письменників, сприяв оновленню та збагаченню виражально-зображальних можливостей української літературної мови. У мовному стилі поета М. Рильський убачає безперервність зв'язку нової української літературної мови на народній основі зі старою книжною, він демонструє нам зразки неперевершеної поетичної майстерності Кобзаря у використанні засобів звукопису, індивідуальних тропів і фігур, різних лексико-стилістичних розрядів, у побудові синтаксичних конструкцій, в особливостях віршування тощо.

М. Коцюбинського вчений уважав „одним з найкращих наших стилістів", він убачав у мовностилістичній манері письменника певний перехід від традиційної мовної стилістики української літературної мови ХІХ століття до нової стилістики з її увагою до „культурної людини".

М. Рильський високо оцінював і захищав від несправедливої критики мовні принципи літературної та перекладацької діяльності М. Старицького (зокрема його практику "кування слів": мрія, темрява, сутінь, знадливий, наруга, байдужість).

У комплексі проблем "І. Франко і українська мова" дослідник виділяє такі аспекти: 1) ставлення Каменяра до формування єдиної (соборної) української літературної мови і його практична робота в цьому напрямку; 2) мовностилістичні особливості творчості І. Франка; 3) І. Франко про мову українських письменників; 4) І. Франко й український фольклор; 5) І. Франко як перекладач.

М. Рильський неодноразово звертався до розгляду мовної палітри творчості Лесі Українки, підкреслюючи її внесок у розвиток і шліфування виражальних можливостей рідної мови.

Приваблювала вченого мовотворчість М. Черемшини: "імпресіонізм" його поетичного мовлення в прозі й "закоханість" письменника в покутський діалект.

Привертала увагу дослідника мова творів його сучасника – "поета-новатора" П. Тичини. Домінантою мовностилістичної манери митця М. Рильський уважає музикальність, іншою характерною ознакою – вражаючу майстерність у творенні нових слів та їх органічне поєднання із застарілими словами, фольклоризмами і вплітання в цілісну мовну основу тексту.

У третьому розділі "Лексикографічна та перекладознавча теорія і практика М. Рильського" досліджено численні спостереження вченого-мовознавця, його зауваження, рекомендації в галузях лексикографії, насамперед перекладної, та перекладознавства, спрямовані на поліпшення лексикографічної техніки й перекладацької майстерності і на підвищення загальної культури української мови, вихід її на міжнародний рівень.

У першому підрозділі "М. Рильський як лексикограф"здійснено загальний огляд теоретичних засад лексикографії в інтерпретації М. Рильського і його практичної лексикографічної діяльності, якою він став займатися з другої половини 40-х років. Особисту причетність науковець мав до створення відомого "Російсько-українського словника" 1948 року (РУС-48). В українській лексикографії небагато словників, які б здобули такі суперечливі, аж до цілком протилежних, оцінки, як ця праця. З одного боку, це позитивні оцінки словника в "офіційному" радянському мовознавстві, а з другого, – не менш категоричне його засудження, особливо з боку письменників. Найслабшою стороною РУС-48 М. Рильський і сам уважав його фразеологічний матеріал, оскільки він не відтворює належною мірою багатства і своєрідності української мови. Як член редколегії РУС-48, УРС-68, СУМ учений написав багато зауважень до рукописів словників, що мають велике наукове значення для правильного оформлення словникової статті, розкриття значення слова в усіх його відтінках і гранях.

Дослідник характеризував типи словників за їх призначенням, обсягом уміщуваної лексики, за обсягом фразеології, аналізував побудову словникових статей, способи передавання значення слова засобами іншої мови в перекладному словнику, стилістичну характеристику слів і їх нормативність, межі синонімічності в словнику, міжмовну омонімію тощо.

На думку М. Рильського, одним з найскладніших питань є засади укладання реєстру словника. Навіть найповніші словники не можуть вичерпно подати діалектну, застарілу, просторічну, жаргонну лексику, тим більше охопити всі постійно створювані слова-неологізми, і все ж лексикографи мають прагнути до такої повноти. Науковцем було реабілітовано цілу низку застарілих, вузькодіалектних, рідковживаних слів, постраждалих від руки "горе-редакторів" (бандуруватий, вибайкуватися, героїти, глаголити). Важливими є і застереження М. Рильського як щодо обережного ставлення до різного роду обмежувальних стилістичних ремарок до слів, словоформ, зворотів, так і стосовно точності, адекватності стилістичних ремарок при перекладі.

Серед міркувань мовознавця щодо адекватності перекладу слів на іншу мову слід відзначити його рекомендації стосовно добору відповідників у тих випадках, коли в мові перекладу відсутня потрібна назва (переважно це екзотизм або етнографізм). Він критично оцінював численні, особливо у словниках дореволюційного періоду, випадки підміни перекладу слова його тлумаченням іншою мовою (пояснював це вчений і невмінням лексикографів дібрати номінативний еквівалент).

Головна мета другого підрозділу "Лінгвістичні проблеми перекладознавства у висвітленні М. Рильського"полягає в аналізі робіт М. Рильського, присвячених теоретичним засадам перекладознавства.

Досліджуючи історію й традиції української практики перекладу, М. Рильський виходив з того, що історію перекладу слід розглядати в загальному контексті розвитку української літературної мови. У межах нової української літературної мови він убачав принаймні два основні етапи перекладацької практики. Перший етап, який розпочався в другій четверті ХІХ ст. і пов'язаний з іменами Л. Боровиковського, Є. Гребінки, а пізніше – вже на значно вищому художньому рівні – з творчістю С. Руданського, М. Старицького, характеризувався тим, що, по-перше, це були ще не переклади у власному розумінні, а переспіви, варіації, переважно в народнопісенному та народнорозмовному дусі, по-друге, (це стосується насамперед практики поетів-романтиків) переклади робилися "в дусі травестійної манери І. Котляревського", були насичені просторіччями і вульгаризмами. Відлік другого етапу М. Рильський розпочинає з перекладацької діяльності І. Франка, П. Грабовського, В.