LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвістична синергетика ідіолекту Євгена Маланюка

дескриптивного та прескриптивного дискурсів, взаємодію і синтез модальностей – ту особливу логіку розгортання поетичного тексту, яка керує і креативно-еволюційним, і діахронно-еволюційним аспектами формування складності мовно-естетичного змісту: появою стратегічних пунктів морфогенезу (локусів анаграмування, вузлових моментів акцентування граматичної семантики) та еволюційною динамікою системи поетичного ідіолекту в часовому вимірі. Такі опорні моменти текстової архітектоніки, як сильні позиції початку, кінця твору чи поетичної збірки, а також заголовок, епіграф, обрамлення, тричленний принцип композиційної організації тексту, закономірності жанрової структури, – під впливом художнього цілого набувають здатності виражати логічно-нормативну семантику.

Якщо внутрішньосистемна організація поетичного ідіолекту в парадигматичному вимірі ФСП деонтичної модальності виявляє поліфункціональність мовних засобів і поліформність функцій, то синтагматична плинність тексту спричинює синфункціональну дію експресивних мовних засобів, спрямованість на вираження цілісного поетичного змісту. Конвергенція засобів різних ярусів мовної системи та їхнє взаємопідсилення в узгодженому хронотопі текстового континууму підлягають дії універсальних синергетичних закономірностей нерівноважності й напруженого стану системи як основи її еволюційної динаміки.

Четвертий розділ – "Лінгвопоетичний концепт пам'яті мовних одиниць у поетичному дискурсі Євгена Маланюка" – присвячено вивченню механізмів дії мовної пам'яті як фактора наростання складності в організації системи ідіолекту письменника.

Відкритість систем культури становить їхню провідну онтологічну характеристику, а діалог, обмін інформацією характеризує спосіб існування цих когнітивних систем. Механізми зовнішньої пам'яті компонентів мистецької системи слугують підґрунтям явищ цитатності, інтертекстуальності. Це один з фундаментальних процесів і принцип існування самої культури. Традиція в такому аспекті може бути інтерпретована як природний контекст явищ культури. Між минулим і теперішнім тим самим встановлюються не просто відношення часової послідовності, а функціональні зв'язки.

З погляду теорії систем введення контексту – власне лінгвального, ментального, культурно-історичного – означає формування нової синтетичної системи знання, в якій вихідному мовно-когнітивному утворенню відводиться роль одного з компонентів. У такій епістемологічній системі контекст інформаційно доповнює мовну одиницю, підвищує рівень її визначеності, забезпечує необхідні моменти синтезу знань. А слово в структурах своєї пам'яті на основі механізмів зворотних зв'язків і нелінійного синтезу здатне актуалізувати інформацію про попередні контексти свого використання.

Лінгвосинергетичний підхід у дослідженні ідіолекту письменника дозволяє твердити, що традиційне в лінгвістиці уявлення про змістову структуру лексеми як про ієрархію семем і сем (диференційних, потенційних, асоціативних) потребує уточнення з урахуванням нелінійних необоротних процесів, що мають наслідком саме таку, а не інакшу сполучуваність слів у певному контексті. Аналіз детерміністично-стохастичних закономірностей, які керують вибором з наявних у мовній системі можливостей, розкриває значно складнішу структуру семантики слова, передусім її асоціативної сфери. Ця складність на рівні семантичної організації лексеми залежна від феномена мовної пам'яті й, відповідно, пов'язана у формуванні лінгвальної системи з фактором часу.

Вислів "пам'ять слова" передбачає той конкретний зміст, що вибір контекстуального оточення слова, його сполучуваності значною мірою зумовлений попереднім "досвідом" слова, його минулим – попередніми контекстами використання, колишньою сполучуваністю в певній мовній системі. Осягнути змістові глибини авторського висловлення можна лише окресливши – принаймні в найзагальніших рисах – шлях авторської думки, усвідомивши культурологічні корені авторського задуму, встановивши філогенетичну передісторію конкретного мовного явища. Отже, в самій мовній пам'яті втілена нерозривна єдність людини та її мови, знаходить вияв антропоцентрична природа мовних феноменів.

Структури мовної пам'яті належать до асоціативної сфери, конотативного ореолу мовних одиниць і форм. Мовна пам'ять – це інформація про синтагматичні і парадигматичні відношення мовної одиниці в попередніх контекстах її використання, яка впливає на дистрибуцію синтагматичних і парадигматичних зв'язків цієї мовної одиниці в наступних контекстах її використання в межах певної мовної системи (внутрішня пам'ять) або інших, генетично пов'язаних із цією системах (зовнішня пам'ять).

У синтагматичному вимірі організації дискурсу знаходить утілення пам'ять про сполучуваність мовних одиниць, тоді як парадигматичні відношення, по суті, репрезентують пам'ять про місце в системі. Ці виміри слугують вираженням єдиної й цілісної пам'яті, яка забезпечує єдність і континуальність мовної дійсності. Саме тому аналіз сукупності контекстуальних оточень лексеми в дискурс-континуумі дозволяє відновити мовний код, виявити топологію системної організації власне мовного й ментального простору.

Лінгвопоетичний концепт пам'яті мовних одиниць найповніше розкриває закономірності своєї структурної організації при порівняльному вивченні систем поетичних ідіолектів. Діалог художніх систем (у широкому розумінні, згідно з концепцією М. Бахтіна) може бути об'єктом уваги як при порівняльно-типологічному дослідженні ідіолектів (наприклад, зіставленні поезії Євгена Маланюка з творчістю Б. І. Антонича, Л. Костенко), так і при порівнянні генетично споріднених мистецьких явищ (зв'язки з творчістю Й. С. Махара, М. Хвильового, А. Ахматової). Можливе також поєднання типологічного аспекту дослідження з вивченням генетично споріднених явищ у цих системах (наприклад, у творчому діалозі Микола Гумільов – Євген Маланюк).

Порівняльно-типологічне дослідження систем поетичних ідіолектів розкриває, з одного боку, універсальні закономірності постання художніх систем, з другого – специфіку втілення традиційних образів, зумовлену дією домінант ментальної сфери автора. Так, у поетичному ідіолекті Б. І. Антонича пам'ять зовнішня (язичницька слов'янська міфологія і поетичний світ Т. Шевченка як найважливіші її джерела) та внутрішня (інформація про взаємозв'язки компонентів системи в її еволюційній динаміці) визначає закономірності побудови художнього світу митця.

Якщо цикли літ у поезії Є. Маланюка символізують трагічну повторюваність людської історії і вольовий імпульс його творчості повязаний з прагненням розірвати зачароване коло, то кругообертання в поетичному світі Б. І. Антонича втілює вічний колобіг життя, зміст його безупинної повторюваності й незнищенності матерії. У віршах Є. Маланюка лексеми з коренем пруг-/пруж- акумулюють семантику потенційної енергії збройної боротьби, тоді як у поезіях Богдана-Ігоря Антонича, з "пружно-зеленим і в'юнко-рослинним змістом" (за словами Є. Маланюка) його книжок, у цій кореневій морфемі акцентовано семантичний складник 'енергія проростання'.

У мистецьких системах Б. І. Антонича і Є. Маланюка діють зустрічні інформаційні потоки: зростання з землі, релігія життя, "зелена євангелія" Антонича і благовіщення