LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвістична спадщина П.О.Бузука в сучасному контексті

(від часів появи перших писемних документів до наших днів). З критикою запропонованої П. О. Бузуком періодизації виступили М. Фасмер і В. К. Дем'янчук.

Застосовуючи "хвильову" теорію і метод "ізоглос" до матеріалу слов'янських мов, П. О. Бузук поділив дописемний період на епохи переваги певних ізоглос, а саме: діалектних індоєвропейських > спільних балто-слов'янських > спільних слов'янських > діалектних слов'янських ізоглос. Вироблений П. О. Бузуком підхід до історії мови (при якому враховується відносна й абсолютна хронологія явищ і їх поширення) був прийнятий і розвинений Р. О. Якобсоном, Т. Мілевським, Ю. В. Шевелевим, З. Штібером та ін.

У підрозділі 3.4. "Методологічні засади лінгвогеографічних досліджень П. О. Бузука" визначається роль П. О. Бузука у становленні та розвитку східнослов'янської лінгвістичної географії. Зокрема, йдеться про те, що у доповіді на І з'їзді славістів у Празі (1929) "Лінгвістычная географія як дапаможны метод пры вывучэньні гісторыі мовы" П. О. Бузук підкреслював значення архаїчних говорів для дослідження історії мови, вказував на важливість лінгвогеографічних студій у визначенні причин мовних явищ минулих епох, їх поширення та взаємозв'язків. Дослідник вважав, що історія мови повинна перетворитися на історичну діалектологію. П. О. Бузук сформулював ключові положення, що розкривають значення лінгвістичної географії для історико-мовних студій: 1) вивчення архаїчних говірок надає можливість встановити попередні етапи розвитку того чи іншого мовного процесу; 2) лінгвогеграфічний метод можна застосовувати у вивченні походження явищ, що є реалізацією одного процесу, а також подібних процесів, що мають різні причини; 3) ізоглоса явища-наслідку не виходить за межі ізоглоси явища-причини; 4) лінгвогеографічне дослідження дає змогу встановити центр появи певної мовної зміни, шляхи її поширення; 5) географічне вивчення мовних явищ сприяє розв'язанню питання про лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні запозичення тощо. Географічне вивчення мовних особливостей території Полтавщини, північної, південної та ін. частин Білорусі дало П. О. Бузуку змогу зробити висновки про те, що: 1) ізоглоси мовних явищ часто становлять пасмо ліній; 2) враховуючи, що межі навіть двох мовних явищ не збігаються, провести межу на території перехрещення ізоглос двох сусідніх мов можливо завдяки зверненню до літературної мови; 3) проведенню меж мов має передувати всебічне географічне дослідження основних і другорядних фонетичних, морфологічних та ін. явищ.

Вироблений П. О. Бузуком методологічний підхід до географічного вивчення не окремих слів, форм слів, а явищ мови в комплексі став пізніше однією з характерних рис білоруської аналітичної лінгвогеографії.

Четвертий розділ "Загальнолінгвістичний аспект проблеми походження слов'янських мов у концепції П. О. Бузука" присвячено розгляду поглядів П. О. Бузука на розвиток слов'янських мов згідно зі сформульованою вченим періодизацією мовної історії. Аналізуються погляди дослідника на індоєвропейські, балто-слов'янські, спільні слов'янські та діалектні слов'янські ізоглоси. Вивчаючи перший етап мовної історії – період перших діалектних індоєвропейських ізоглос, П. О. Бузук досліджував територію поширення відповідних ізоглос, що, окрім іншого, давало вченому змогу встановити послідовність фонетичних змін цього періоду. Такий взаємозв'язок дослідник обґрунтовував тим, що мовні явища, ізоглоси яких охоплювали більшу кількість індоєвропейських діалектів, відбулися раніше, ніж явища з вузькими ізоглосами.

У підрозділі 4.1. "Мовні явища епохи перших діалектних індоєвропейських ізоглос у трактуванні П. О. Бузука" йдеться, зокрема, про те, що П. О. Бузук включав глухі та дзвінкі аспірати у свою реконструкцію періоду діалектної диференціації індоєвропейської мови, виділяв діалектний індоєвропейський перехід s > z і правильно хронологізував його, вказуючи, що утворення s і z із середньопіднебінних k і g відбулося пізніше т. зв. "закону Цупіци". П. О. Бузук висунув припущення про більш ранню втрату аспірації дзвінкими приголосними: вчений вважав, що gh > g до спірантизації гутуральних, оскільки в іншому випадку ми отримали б з ĝheima не зима, а zhima. Серед інших явищ, ізоглоси яких охопили діалекти індоєвропейської мови, П. О. Бузук виділяв утворення ch з kh, перехід середньопіднебінних k, g в s', z', зміну s > љ (> ch), утворення кінцевого m з n и дисиміляцію d, t наступному t. Розвідки П. О. Бузука є важливими для сучасних досліджень, спрямованих на реконструкцію глухих аспіратів, звука z (< s) тощо.

У підрозділі 4.2. "Балто-слов'янська мовна єдність як суперечливе лінгвістичне питання" досліджується сутність дискусійного питання про характер зносин балтійських і слов'янських мов. Аналізуються погляди вчених, які взяли участь у полеміці.

У пункті 4.2.1. "Історичний огляд виникнення та розвитку питання про балто-слов'янську мовну єдність" йдеться про те, що у мовознавстві 20-х–30-х рр. ХХ ст. питання про балтійські та слов'янські мовні зносини не було розв'язане. Такі учені, як А. Шлейхер, К. Бругман, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, В. К. Поржезинський, Б. М. Ляпунов, І. С. Свєнціцький, М. Ф. Сулима та інші мовознавці кінця ХІХ – початку ХХ ст., схилялися до думки, що схожі риси балтійських і слов'янських мов слід пояснювати спільним періодом мовного розвитку (гіпотеза балто-слов'янської прамови). Деякі мовознавці не виключали можливості розвитку паралельних і незалежних процесів у балтійських і слов'янських мовах (А. Мейє). З критикою гіпотези балто-слов'янської прамови виступали М. П. Погодін, І. О. Бодуен де Куртене, Я. М. Ендзелін та ін.

У пункті 4.2.2. "Аналіз спільних балто-слов'янських мовних явищ у концепції П. О. Бузука" аналізуються погляди мовознавця на балто-слов'янські ізоглоси. Зокрема, вказується, що на початку наукової діяльності П. О. Бузук, моделюючи історію мови відповідно до "колін" "родовідного дерева", виділяв балто-слов'янську прамову як окремий етап розвитку слов'янських мов. До нового трактування мовних явищ, що пов'язують слов'янські та балтійські мови, П. О. Бузук дійшов у процесі розроблення питання про методологію моделювання мовної історії. П. О. Бузук критично підійшов до теорії "родовідного дерева", вказуючи, що ця теорія базується на недоведеній думці про послідовний розвиток мовних процесів: індоєвропейські мовні явища передували балто-слов'янським, після яких відбувалися праслов'янські тощо. Вчений не приймав чіткої підлеглості мовних епох і вважав цілком імовірним виникнення мовних процесів із вузькими ізоглосами до появи окремих мовних змін із широкими ізоглосами. Таким чином, лінгвіст представив розвиток мови (у нашому випадку слов'янської) як історію окремих ізоглос. П. О. Бузук, виділяючи етап поширення спільних балто-слов'янських ізоглос, датував його початок приблизно V ст. до н. е., а кінець – II ст. до н. е. (Сучасна наука відносить період особливої близькості балтійських і слов'янських мов до середини І тис. до н. е.). Науковець наголошував, що хронологічну приналежність явищ цього періоду складно визначити, як і