LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвістичний статус неологізмів у неокласичному тексті

характеристикою. Численні словотвірні аналоги білорукій Ізольді

("Ізольда Білорука" Ж. Бедьє) у М. Рильського (золотоокий метеор, срібнокрилі птиці, білоодежна Дездемона, сніжноокі айстри, білокрилий парус та ін.) постають з інтерпретації в перекладі тексту: "Трістан коня сідлає, Ізольда білорука ридає за вікном". Апробована словотвірна модель дозволяє неокласикові відобразити специфічні асоціативні перетинання смислів у французькому й українському текстах, а відтак визначити особливості авторського мовомислення митця. Фактологічно це ілюструється і стилеметричним аналізом, представленим у дисертації: специфічна домінанта М. Драй-Хмари – процесуальність (10,6 % зі 142 неологізмів), М. Рильського – атрибутивність (57,7 % з 227 неологізмів), домінанта неологічної предметності властива М. Зерову, Ю. Клену, П. Филиповичу (відповідно 44 %, 43 %, 41 % з 125, 126, 51 нового слова). Лінгвомоделювання, отже, постає як пошуково-інтерпретативна експлікація мовленнєвих засобів, які є репрезентантами домінантних виявів художньо-образної системи неокласичного тексту.

Неологізація як критерій ідіостилістичних характеристик мовної свідомості можлива лише за умов звернення до тексту, де наукова аргументація залежить від комплексних підходів, що враховують якісні та кількісні характеристики слів / значень із увагою до їх функціональної мотивації.

У другому розділі "Словотвірна специфіка неокласичних неологізмів як мотивація естетико-художньої цілісності тексту" досліджено природу, лінгвістичний статус і функціональні можливості неокласичної неології: визначено концептуальні підходи неокласиків до неології; обґрунтовано принципи оцінки неокласичного неологізму в науковому аналізі; розглянуто словотвірні особливості неології у творчості неокласиків у їх зумовленості "полем культури" і домінанту лексико-семантичного словотвору як характерну ознаку неокласичного тексту.

Концептуальні підходи до неології інтегровані у проблему лексичного збагачення української літературної мови та розвитку її функціонально-стилістичних інтенцій. Вихідна позиція в аналізі – вибагливість неокласиків до слова, що виявилася як у вербалізованій творчій рефлексії поетів, так і в експлікованому вираженні неокласичних ідей і засад.

На тлі багатовекторної поляризації художньо-мистецьких засад і появи численних літературних угруповань першої третини ХХ ст., їх розмаїтості, мінливості неокласики становлять виняток: вони не писали маніфестів, програм, універсалів, не створювали організацій, залишаючись поза тим, що І. Дзюба назвав "синдромом гурткового месіанства". "Глибший і тонший культурний настрій" неокласиків виявляє себе в тяжінні до строгої форми, до великої спадщини світової літератури" (М. Рильський). Для неокласиків неприйнятна деструкція, формалізована "гра" зі словом – їх "культ словесної форми" зумовлює обмеження щодо лексичних новотворів. Спільна риса поетів цього напрямку: вони "настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є" (В. Русанівський).

Ідейно-естетичні позиції неокласиків визначили орієнтацію на класичні зразки, з одного боку, та художню опозицію до футуризму (кверофутуризму, панфутуризму), де новотвори були метою, невиправданим експериментом зі словом. "Культура чи халтура?" – розмежовує М. Зеров явища словесної гармонії, вкорінені у традицію, і деструкцію смислів, значень, що виникає внаслідок захоплення зовнішнім, формою. Тому у неокласиків майже не спостерігається експліцитно вираженої рефлексії щодо власних неологізмів. У дисертації обґрунтовується результативний метод "прочитання" мотивацій авторських новотворів через екстралінгвальні щодо тексту ситуації: літературну критику, епістолярій та ін. Комплексний підхід забезпечує повноту висвітлення проблеми неокласичної неології з погляду мотивації та функціонально-стилістичної повноти.

Ключ до семантики поцінованих М. Зеровим ("чільним", на думку І. Огієнка, "неокласичним генералом", за характеристикою М. Драй-Хмари, неокласиком) літераторів у їхній протиставленості брутальності, суєтності, словесному хаосу: "мудрий Аристарх, філолог і естет", "глибина тексту" Гомерових рапсодій, "Фет и нежный Блок", "культурна Геллада", "давня Ольвія", "героїчний розмір і епічний тон", "струнке барокко" є понятійною, а отже і семантичною антитезою "темному кроку літературних мод", "вінку нікчемних од", що їх "сплітали для владик" "рої" "поетів і піїток".

У дисертації окреслюється мовно-естетична позиція, що цілком екстраполюється і на М. Рильського – неокласика, виявляючи себе в поетичній рефлексії митця (зокрема, в епітетах до слова слово: ласкаве, журливе, тихе, дуже, неждане, благовісне, співуче, радісне, незначне, непромовлене, найглибше та ін., але також вразливе, суворе, холодне, шорстке, лихе, вороже, сіре і тяжке, де слово постає іманентною сутністю з самостійним буттям в поетичному світі).

Естетична аргументація і творча практика неології у М. Драй-Хмари відбуваються в загальному річищі неокласичної вимогливості: засвоювати найвищі поетичні висоти ("верхогір'я"). Вдумливі і тонкі спостереження щодо новотворів знаходимо в літературно-критичній спадщині: "Поема Лесі Українки "Віла-посестра" на тлі сербського та українського епосу" (пор. віла-посестра, біла віла, побрат = побратим, посестраться та ін.), "Нотатках про чеський переклад поезій Павла Тичини", інших працях, як і власній творчості, де неологія особливо яскраво втілюється на лексико-семантичному рівні.

Літературознавча традиція оцінки неокласичного неологізму спирається, таким чином, на критерії: самооцінки митців цього напрямку, ідеологічної заданості (як критерій відповідності / невідповідності радянським реаліям), аналізу особливостей поетики і місця текстів неокласиків в історії української літератури.

Мовознавчі підходи до неологізмів у неокласичній поезії, насамперед, обґрунтовують словотвірні особливості, статус новотворів у тексті, їх функції, вплив на розвиток літературної мови. Новим є аспект, розроблений у дисертації – аналіз новотворів неокласиків як ідентифікаційної ознаки словесної культури. Доводиться, що лінгвістична перспектива у стилістичному аналізі неокласичної неологізації пов'язана з функціональною інтерпретацією як методологічною домінантою аналізу. Інтерпретативно-стилістичний підхід спирається на синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу мовної свідомості homo sapiens.

Словотвірні особливості неологізмів у творчості неокласиків зумовлені "полем культури". Пріоритети класичної культури, відштовхування від формалізму і, натомість, заглиблення в сенси явищ, смислові перегуки з європейським світом, інтелектуальні асоціації, паралелі, алюзії, розгорнуті в метафори і символи, спричинили до виразної домінанти лексико-семантичного словотвору як характерної ознаки неокласичної поезії. Об'єктивно у творчості неокласиків присутні неологізми різних типів словотворення, на що звертають увагу і дослідники (Г. Вокальчук, Н. Гаврилюк та ін.), але не всі вони є ідентифікаційною характеристикою