LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгводидактичні ідеї Івана Огієнка

Перші спроби з'ясування особливостей менталітету українського народу було зроблено М.Костомаровим, а потім – І.Нечуй-Левицьким. Головним завданням, яке стояло перед українськими етнопсихологами на той час, було утвердження історичної, культурної, психологічної своєрідності України, розмежування з Росією та Польщею, утвердження повноцінності українського національного характеру, національної свідомості, духовності, мови. Значний внесок у розвиток української етнопсихології зробили наукові розвідки Я.Яреми, І.Мірчука, П.Феденка, О.Кульчицького, В.Янева, Г.Ващенка, В.Чижевського, Ю,Липи, В.Липинського, Д.Донцова, Д.Віконської, В.Цимбалістого, М.Шлемкевича та інших. Заслуга цих учених у тому, що вони застосували системний аналіз нагромадженого українознавчого матеріалу, який ґрунтується на продуманому доборі наукових фактів та осмисленні їх з погляду філософії, історії, психології, лінгвістики, культурології. Дослідники української етнопсихології пов`язували завдання цієї важливої науки з педагогікою, з вихованням і навчанням підростаючого покоління.

Довготривале перебування Митрополита Іларіона в українських громадах, оточених чужомовним середовищем, виявилось сприятливим для дослідження проблем адаптації, самозбереження, а значить - і найбільш яскравого вираження особливостей української вдачі та українського характеру. Саме ці умови дали вченому підстави стверджувати, що українці "прості й виносливі, ласкаві й людяні, щиросердні й відкриті", вдача їх "весела й поетична", українцям притаманні "нахил до науки, терпимість до ворогів, яскрава талановитість, логічність у думках, велика побожність, висока моральність, толерантність, милосердя, демократизм". Належно використані Іваном Огієнком можливості дослідження українського етносу в умовах діаспори дозволили йому окреслити й природні хиби українців. Як представник послідовної історично-порівняльної методології в українській етнопсихології, Огієнко робить висновки, посилаючись на праці В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Максимовича, О.Потебні, М.Сумцова, В.Гнатюка, Ф.Колесси, І.Франка та багатьох інших. Джерелом для вивчення української психіки та українського характеру вчений вважає й художню літературу. На думку І.Огієнка, духовність народу не можна розглядати як закінчений процес, що набув уже сталих і незмінних форм, тому вчений пропонує за допомогою навчання та виховання намагатися посилити позитивні риси й послабити хиби у вдачі українського народу.

У підрозділі 2.2. "Лінгвістичні погляди Івана Огієнка" на підставі Огієнкових досліджень обґрунтовується твердження, що без рідної мови немає всенародної свідомості, а без свідомої нації немає державності як найвищої громадської організації, в якій нація отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення. В основі мовознавчих досліджень І.Огієнка лежить принцип єдності мови і психіки, їх взаємовплив і взаємозалежність.

На думку І.Огієнка, різні мови дають не просто різні позначення одного й того самого предмета, а й різні його бачення, бо "мова – найясніший вияв нашої психіки, це найперша сторона нашого психічного Я" (Огієнко І. Українська культура). Тому багатство, гнучкість, неодноманітність і різнобарвність, гармонійність, простота і ясність у вимові, образність, мальовничість, поетичність української мови, багатої метафорами, персоніфікаціями, прикметниковими і прислівниковими епітетами, іменниками та прикметниками у зменшено-пестливій формі, глибинами фразеології, зумовлені специфікою українського мислення, світовідчуття і світосприймання. Особливості української мови зумовили й характерну рису мовознавчої творчості І.Огієнка - дотримання педагогічного принципу "простоти та ясності", який ґрунтується на психологічному розрізненні способів мислення: "Інтелігентський спосіб думати обмежує коло тих, хто здатний усвідомити написане, й цим перешкоджає розвиткові культури. Сам я належу до тих, хто не тільки кохається в популярному викладі, але й уважає його за корисніший від викладу чисто наукового. Завдання вченого – не тільки творити науку, але й уміти навчати її."(Огієнко І. Як писати для широких мас).

Підрозділ 2.3. "Етнопсихологічні та лінгвістичні аспекти історико-релігійної концепції Митрополита Іларіона" висвітлює погляди вченого на доісторичні вірування як основу формування поетики української мови, тут проаналізовано Огієнкове бачення політеїстичних елементів українського словотворчого процесу,показано релігійність української вдачі, мови і літератури.

Виходячи з позиції, що "тільки вдивляючись у сивину віків, можна розгледіти день, в якому живеш", І. Огієнко довів, що й українська вдача, й українська культура, і сама жива українська мова формувались під впливом дохристиянських вірувань, двоєвір'я і християнства, - все це залишилося дотепер. А релігійний стиль в українській літературі - реальне явище. І.Огієнко розвинув систему "лінгвістичної поетики", яку створив О.Потебня. Митрополит Іларіон (Огієнко) висвітлив природу художнього слова, мислення образами, підкреслив значення сполучень слів у творенні образності. Довівши, що основою формування поетики української мови є доісторичні вірування українського народу, які відобразились і в системі мови, і в фольклорі та літературі, І.Огієнко переконує, що навчання мови, творів фольклору та художньої літератури є засобом інтеріоризації (присвоєння) учнями поетики рідної мови.

Проаналізувавши дохристиянські міфи, обряди, літературні твори українських письменників, І.Огієнко довів, що сучасна українська мова містить у собі багато політеїстичних елементів. Наприклад, сформована в дохристиянський період переконаність українців у тому, що слово здатне викликати те, що воно означає, зумовило створення особливої форми безпідметового речення: руки йому відняло, кудись його вхопило; вже його понесло; приперло до хати; вже його звалило; обкидало його. І.Огієнко вважає, що релігія завжди посідала значне місце в житті українського народу. До релігійності українців спричинилося географічне положення України, її історична доля, тісний зв`язок українців із природою. Віра ж, на думку вченого, найтісніше пов`язана з мовою, і вони "разом творять головну ознаку народности. Рідна мова – це той головний засіб, що ним віра найлегше і найглибше доходить до душі народу". Тому "релігійність і церковність" – основні ознаки стилю-змісту усієї української мови.

Огієнкове бачення мови актуальне. Мова народжується з самої душі народу. "Мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, сутність нашої свідомості... Мова – форма нашого життя, життя культурного і національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган