LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвокогнітивні особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці

УДК 81'42

В.В. Прокопенко,

аспірант

(Житомирський державний університет імені Івана Франка)

Лінгвокогнітивні особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці

У статті проаналізовано домінуючі концепції визначення феномену дискурс в умовах поліпарадигмального характеру сучасної науки про мову.

На межі ХХ і ХХІ століть центральні позиції в мовознавстві займають комунікативна (в повному обсязі її напрямків – антропонімічного, когнітивного, єтно-, психо-, соціолінгвістичного, функціонально-семантичного та лінгвопрагматичного) й когнітивна мегапарадигми, що визначають загальне спрямування лінгвістичного знання, намагаючись встановити базові відношення між мовою і людиною як мислячим соціальним об'єктом, що дозволяє включити мовленнєву (дискурсивну) поведінку в інтерактивну картину світу, мислення і поведінки людини.

Поліпарадигмальний характер сучасної науки про мову дозволяє синергетично здійснити аналіз об'єкта (дискурсу) одночасно в різних напрямках і парадигмах широкого спектру соціогуманітарних дисциплін. Синергетичний характер зміни парадигми сучасного вітчизняного мовознавства проявляється у збільшенні в його загальному континуумі частки антропоцентричного напрямку, сутність якого полягає в тому, що об'єкти дослідження вивчаються переважно за їх роллю, призначенням і функцією в розвитку людської особистості в умовах складних взаємин із навколишнім світом [1: 206]. Окрім антропоцентризму, серед інших теоретико-методологічних принципів сучасного мовознавства, в якості провідних виділяють експланаторність, функціоналізм та експансіонізм [2: 207].

Зважаючи на той факт, що природі людини характерною є надзвичайна комплексність організації, що, в свою чергу, передбачає облік величезної кількості змінних зовнішніх і внутрішніх чинників, інколи надзвичайно динамічних, аналіз її поведінки й діяльності, зокрема мовленнєвої, неминуче вимагає особливого підходу, особливого стилю та способу інтерпретації, в якості якого успішно виступає дискурс-аналіз.

Розуміння дискурсу сучасними дослідниками як стійкої, соціально й культурно обумовленої традиції людського спілкування [див. 3; 4; 5; 6] виникло завдяки інтеграції результатів розвідок вітчизняних та зарубіжних мовознавчих студій внаслідок звернення вектора пошуку в напрямку від користувача мовою. Вивчення індивіда, який говорить, покладене в основу теоретичних розробок дискурсивно-прагматичних студій і започатковане філософією мови, дозволяє встановити механізми "повернення суб'єктивності в мову" [7: 297], дослідити втілення в мовленні особливостей індивідуального світосприйняття людини та її соціального буття.

Новітні дослідження дискурсивних явищ як функціонування мови в реальних соціокультурних процесах з урахуванням комунікативного, когнітивного, соціологічного, антропологічного, психологічного та інших факторів передбачають, відповідно, різні підходи до їх вивчення, переосмислення традиційних поглядів у світлі нової інтеграційної парадигми сучасного наукового знання.

Дискурс (від. лат. discursus "бесіда, розмова") є багатозначним терміном, що плідно використовується низкою гуманітарних наук, предмет яких прямо чи опосередковано передбачає вивчення функціонування мови. Єдиного, чіткого та загальновизнаного визначення "дискурсу", що охоплював би всі випадки його вживання, не існує, і не виключено, що саме цей факт сприяв широкій популярності, якої це поняття набуло завдяки своїй здатності задовольняти різноманітні понятійні потреби, модифікуючи більш традиційні уявлення про мовлення, текст, діалог, стиль, жанр і навіть мову.

Багатоаспектність змісту і форм дискурсу зумовила, зокрема, численність його дефініцій [8: 26-27] та порівняно швидку еволюцію його концепцій навіть у межах одного й того самого наукового напрямку. Зокрема, на "розмитість" категорії дискурс вказує Т. ван Дейк і пояснює такий її стан двома причинами: історією формування, коли в семантичній пам'яті лексеми затверджуються ознаки колишніх підходів і вживань, а також повною невизначеністю місця дискурсу в системі категорій і модусів існування мови [9: 46].

Із метою однозначного визначення об'єкта даного дослідження, видається необхідним провести стислий аналіз існуючих інтерпретацій дискурсу з метою визначення його основних параметрів і характеристик.

Підсумовуючи різні підходи до розуміння дискурсу за доцільне вбачаємо, вслід за М.Л. Макаровим, виокремити наступні основні координати щодо визначення цього комплексного феномену, зокрема формальну, функціональну і ситуативну інтерпретацію [10: 68-75].

Формальний підхід передбачає розуміння дискурсу як утворення вищого за рівень речення. Мова йде про надфразову єдність, складне синтаксичне ціле, що актуалізується як абзац або послідовність реплік у діалозі, на перший план тут виходить система конекторів, що забезпечує цілісність цього утворення.

Структурно-лінгвістичний опис дискурсу передбачає його сегментацію і є спрямованим на освітлення власне текстових особливостей спілкування – змістовна й формальна зв'язність дискурсу, модальні обмежувачі, великі та малі текстові блоки, дискурсивна поліфонія як спілкування одночасно на декількох рівнях глибини тексту тощо [11].

Саме в межах цієї інтерпретації термін "дискурс" був вперше використаним у назві статті "Discourse Analysis" З. Харріса, який таким чином назвав "метод аналізу зв'язаної мови", призначений для розширення об'єкта дескриптивної лінгвістики за межі однієї пропозиції [12: 1-30.]. У трактуванні автора об'єктом дискурс-аналізу постає послідовність висловлювань, відрізок тексту, за об'ємом більший ніж речення.

В.А. Звегінцев визначає дискурс як сукупність "двох або декількох речень, що знаходяться один з одним у змістовому зв'язку" [13: 170]. Незважаючи на помітний коректив внесений критерієм змістової зв'язності, загальна тенденція розуміння феномена все ж