LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвокогнітивні особливості дискурсу у сучасній мовознавчій науці

зберігається.

Як один із наслідків такого вузького розуміння дискурсу слід відзначити відсутність чіткої межі між поняттями "дискурс" і "текст", що зумовило в багатьох випадках їх використання як абсолютних синонімів.

Функціональна інтерпретація в найширшому розумінні – це розуміння дискурсу як використання мови, тобто мовлення у всіх його різновидах – дискурс це не тільки сам мовленнєвий твір, що розглядається у всій повноті свого вираження (вербального і невербального, паралінгвістичного), але і діяльність, у процесі якої мислекомунікативний продукт власне народжується. [14: 113]. У цьому відношенні О.С. Кубрякова зазначає, що "хоча текст по суті справи є зразком емерджентного утворення, він вивчається саме в своїй завершеній формі, тобто як щось кінцеве. Це і відрізняє його від дискурсу... Дискурс – це явище, що досліджується on-line, у поточному режимі і поточному часі, у міру своєї появи і розвитку. В усякому разі, дискурсивний аналіз вимагає відновлення цього процесу, якщо навіть вивчається його результат" [15].

Компромісним (вужчим) варіантом функціонального розуміння дискурсу є встановлення кореляції "текст і речення" – "дискурс і висловлювання", тобто розуміння дискурсу як цілісної сукупності функціонально організованих, контекстуалізованих одиниць використання мови. О.Л. Бессонова зазначає: "Безперечним є той факт, що дискурс затверджує своє місце в системі категорій комунікації перш за все через поняття "текст", а також через поняття "мовлення", а саме створенням певного комунікативного простору, де і відбувається комунікативна подія, що породжує текст" [16: 22-27].

Еміль Бенвеніст, розробляючи теорію висловлювання, послідовно використовує термін discours у дещо ширшому значенні – не як звичайну суму фраз, а як складний емпіричний об'єкт, який постає перед лінгвістом, коли той відкриває сліди суб'єкта акту висловлювання, формальні елементи, які вказують на "привласнення" мови мовцем [7: 312]. Розвиваючи думку про процесуальний характер дискурсу, він вважав висловлювання індивідуальним перетворенням мови на дискурс.

Таке трактування дискурсу є співзвучним зіставленню дискурсу як процесу і тексту як продукту мовлення, або тексту як віртуальної абстрактної сутності й дискурсу як актуалізації цієї сутності [17: 38].

Функціональне у своїй основі розуміння дискурсу як мислекомунікації зумовлює його онтологічну двоїстість: він звернений до комунікації, соціальної взаємодії, та одночасно – до когніції, свідомості людини. Таке розуміння дискурсу прослідковується у визначенні Т. Мілевської, яка пропонує розуміти дискурс як сукупність мовленнєво-розумових дій комунікантів, пов'язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням, реконструкцією мовної картини світу продуцента реципієнтом [18].

Як зазначає О.С. Кубрякова, під дискурсом слід розуміти саме когнітивний процес, пов'язаний з реальним мовленням, створенням мовленнєвого твору; текст, в свою чергу, є кінцевим результатом процесу мовленнєвої діяльності, що набуває певної закінченої (і зафіксованої) форми [2: 164].

В.З. Дем'янков пропонує розглядати дискурс як "довільний фрагмент тексту, який складається з більш ніж одного речення або незалежної частини речення; часто, але не завжди, концентрується навколо певного опорного концепту; створює загальний контекст, який описує дійові особи, об'єкти, обставини, час, вчинки тощо, визначаючись не стільки послідовністю речень, скільки тим загальним для того, хто дискурс створює, та того, хто його інтерпретує, світом, який будується у процесі розгортання дискурсу" [3: 27 ]. Цієї ж концепції дотримується і Ю.С. Степанов, який трактує дискурс як "мову у мові", як особливий альтернативний світ, що виникає в ході комунікативної взаємодії [19], зосереджуючи увагу на визначній ролі ментальних структур (концептів, когнітивних схем, конструктів, фреймів, сценаріїв тощо) як фіксованих форм ментального досвіду.

При всій різноманітності визначень терміну дискурс у сучасних лінгвістичних дослідженнях більшість учених акцентують увагу на ситуації спілкування (в широкому розумінні) як необхідній умові появи і оформлення вербального і/або невербального дискурсу.

Ситуативна інтерпретація дискурсу передбачає урахування соціально, психологічно й культурно значущих умов і обставин спілкування, тобто є полем прагмалінгвістичного дослідження, яке дедалі більше враховує когнітивні та психолінгвістичні моделі дискурсу. Перевага такого підходу полягає в тому, що дискурс не обмежується рамками власне тексту, а включає також соціальний контекст комунікації, що характеризує її учасників, процеси продукування та сприйняття мови з урахуванням фонових знань. Ю.Н. Караулов і В.В. Петров визначають дискурс як "складне комунікативне явище, що включає, окрім тексту, ще й екстралінгвістичні чинники (знання про світ, думки, установки, цілі адресата), необхідні для розуміння тексту" [20: 8].

Згідно Н.Д. Арутюновій, дискурс – "зв'язний текст в сукупності з екстралінгвістичними – прагматичними, соціокультурними, психологічними і іншими. чинниками; текст, узятий в подієвому аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспрямована, соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс – це мовлення, "занурене в життя" [21: 136-137].

На неможливості адекватного аналізу дискурсу поза широким ситуативним контекстом його використання, наголошує і Б.М. Гаспаров: "Будь-який акт використання мови ... вбирає в себе і відображає в собі унікальний збіг обставин, за яких і для яких він був створений"[22: 10]. До цих автор, зокрема, відносить 1) комунікативні наміри автора, 2) взаємостосунки автора й адресата, 3) загальні ідеологічні характеристики і стилістичний клімат епохи в цілому і того конкретного середовища та конкретних особистостей, яким повідомлення було прямо або побічно адресованим, 4) безліч