LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвокультурна комунікація як випробовування для перекладача

американських та японських фірмах. Вони досліджували, як намагались менеджери переконати недбалих працівників змінити їх поведінку. Японські менеджери зверталися до почуття обов'язку підлеглих, наприклад: "Це ваш обов'язок, як відповідального працівника цієї компанії, починати роботу вчасно". Американські менеджери навпаки погрожували: "Якщо ви не почнете роботу вчасно, я буду вимушений зменшити вашу зарплату" чи висували ультиматум: "Якщо ви не можете вчасно приходити на роботу, шукайте собі іншу".

Світ, у якому виникла мова, соціальна реальність, у якій вона існує, та суспільство, яке користується нею для спілкування, є неповторними. Тісне переплетіння мови та культури, їх взаємодію і двосторонній вплив наочно продемонструвала С. Басcнет у своєму порівнянні: "Мова – це серце в тілі культури, і саме їх взаємодія забезпечує продовження життєвої енергії. Так як і хірург під час операції на серці не може не звертати увагу на весь організм, так і перекладач ризикує, коли працює з текстом ізольовано від культури, що його породила".

Щоб сприйняти чужу культуру, необхідно володіти здатністю до абстрагування і бути в змозі змінювати перспективу. Перекладач абстрагується від власних відповідних культурі ставлень та уявлень про цінності, спостерігає чужу культуру в її неповторності й у порівнянні з власною та використовує спостереження і сприйняття в певній комунікативній ситуації у відповідності до цілі та культури. Тому перекладачу підходить не тільки роль мовного експерта, а він виступає також і як фахівець із міжкультурної комунікації. Вдалим є той переклад, який виконує функції оригіналу в цільовій культурі.

У людській взаємодії частіше виникають труднощі через уплив прихованих аспектів культури на людську поведінку. Що є прийнятним в одній культурі, в іншій може викликати обурення, і, відповідно, може сприйматися як щось геть не прийнятне, культурні відмінності між представниками різних культур є дуже вагомими. Розмежування культур – це, як правило, результат політичних та національних кордонів. У деяких країнах існує більше ніж одна культура, наприклад, у Канаді (англомовний та франкомовний простір). Всі культури є до певної міри гетерогенні; гетерогенність збільшується з існування субкультур та етнічних груп, як, наприклад, в США, Канаді та Великобританії [1:197-200].

В основі труднощів, які з'являються в процесі пристосування до нової культури, лежать різні причини; однією з них є властивий кожній людині етноцентризм: це нездатність сприйняти та обробити вільно від забобонів, не дивлячись через окуляри власної культурної перспективи, культурні цінності та зразки поведінки. Етноцентризм це також тенденція інтерпретувати та оцінювати поведінку інших за допомогою власних стандартів.

Як і етноцентризм та наявність забобонів, використання стереотипів є природнім результатом процесу комунікації. Стереотипи мають намір створити певні узагальнення окремого; але про соціальні стереотипи мову можна вести тільки, коли їх поділяють багато представників певної спільноти. Соціальні стереотипи часто використовуються в ЗМІ, й інколи вони є негативними та не відповідними. В. Гьюдикунст приводить такий приклад: "Нещодавно я отримав рекламу послуг прибирання, яка вказувала, що компанії властива німецька ретельність, шведська незаплямованість, польська гнучкість, і що вона обережна, як швейцарський банк, і дешева, як російські обіцянки". Хоча деякі з використаних стереотипів є позитивними, інші, навпаки, є негативними, і можуть образити представників цих груп.

Культура впливає на вербальну та невербальну комунікацію; зразки ведення розмови учасників комунікації пов'язані з культурними відмінностями. Д. Таннен розрізняв людей, які використовують "моделі активної участі у розмові", і тих, чиїй культурі більш притаманним є "стиль уважного слухача".

Представники культур із моделлю активної участі у розмові виявляють тенденцію говорити більше, часто перебивати співрозмовника і очікують, що і їх будуть перебивати, іноді розмовляють голосніше та швидше.

Носії ж культур, що надають перевагу стилю уважного слухача, схильні не висловлюватись одночасно, використовувати дружній та підбадьорюючий тон, що сигналізує про увагу; вони, як правило, не перебивають і, якщо і заперечують співрозмовнику, то з повагою.

До моделі активної участі в розмові Д. Таннен відносить росіян, греків, італійців, іспанців, південноамериканців, арабів та африканців. Деякі комунікативні зразки в азіатських культурах, наприклад, в Китаї та Японії, Д. Таннен характеризує як такі, яким властивий стиль уважного слухача.

І все ж, тільки культура не може пояснити людську поведінку. Іншими факторами є особистість окремої людини, її вік та стать, її походження, освіта, релігія, економічне та соціальне становище, життєвий досвід та особливі обставини [1: 201-203].

Коли американці приїжджають до Латинської Америки чи Азії, вони мають пристосовуватися до способу комунікації; це має значення також і для представників економіки та фінансів, які ведуть переговори, вони мають пристосовуватися до зразків поведінки співрозмовника як у виборі вербальних засобів, так і екстралінгвістичних стратегій; принаймні, вони мають знати їх традиції, щоб уникнути непорозуміння й не зашкодити успіху ділових домовленостей. Це висуває перед перекладачем, що бере участь у комунікативному процесі, найвищі вимоги відносно його мовної, культурної та перекладацької компетенції.

Важливим є, наприклад, різна будова розмови, яку в США можна охарактеризувати як "пінг-понговий" стиль комунікації, тоді як в Японії використовується формальна комунікація, яку можна порівняти з боулінгом.

В перекладознавстві часто вказують на тісний зв'язок між перекладом та культурою; В. Снелл-Хорнбі називає переклад міжкультурною подією, К. Фермеер – культурною трансформацією, і тому перекладач має володіти не тільки знанням двох мов, а й двох культур; в сьогоднішньому перекладознавстві культуру розглядають як "загальні традиції, яким в суспільстві треба слідувати" і як "соціальний фон тексту".

Іншим керувалася Р. Штольце, коли вона розділила культурну специфіку як культурне неузгодження на три групи:

1. Реальне неузгодження: культурна специфіка тексту оригіналу є невідомою в цільовій культурі.

  • Формальне неузгодження: культурна специфіка тексту оригіналу існує в цільовій культурі, хоча в іншому мовному втіленні.

  • Семантичне неузгодження: культурно специфічна конотація слів, які в перекладі могли б викликати інші чи, навіть, небажані асоціації.

    При реальному неузгодженні між культурами можна залишити позначення предмета, яке було надане в оригіналі, в перекладі надається пояснення; при формальному неузгодженні використовується заміна на поняття з цільової культури, коли там існує організація зі схожою функцією. Перекладачу – як експерту – належить в цій транскультурній комунікації подвійна роль, оскільки він, з одного боку, як перший реципієнт, має інтерпретувати вихідне послання в його оригінальному дискурсі, а з другого боку, як вторинний відправник послання за умов вторинної ситуації дискурсу, має його повторно вербалізувати в цільовій мові. При семантичному неузгодженні йдеться про різні, з точки зору культурної специфіки, конотації, які при дослівному перекладі викликають обурливі асоціації й тому вимагають переформулювання. У сфері формального неузгодження йдеться переважно про переклад власних імен. П. Ньюмарк розрізняє "власні назви" (що позначають щось єдине в своєму роді), та "культурні терміни" (пов'язані з класами об'єктів); всі автори підкреслюють, що однієї мовної компетенції не досить, необхідна також велика кількість фактичних та енциклопедичних знань.

    При перекладі власних назв називають різні стратегії:

  • запозичення власних імен;

  • запозичення та пояснення, при чому в тексті надається додаткова


  •