LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть)

оцінки маркуються за допомогою окличних речень, специфічного лексико-семантичного наповнення якісних прикметників, а також присвійних займенників, які реалізують ефект співпереживання та враження від зображуваного (див. схему).

Символічно-образний субкод інтимізації базується на естетичній інформації, яка асоціюється з естетичною функцією і є ускладненням попередніх типів інформації. Естетична інформація апелює до емоційної сфери психіки, а через неї – до свідомості, у зв'язку з чим у читача створюється власне сприйняття і розуміння прочитаного. Характер естетичного сприйняття зумовлюється образним вживанням слова в системі авторської моделі світу. Спостереження над характером слововживання в різних типах ІТ свідчить про те, що всі слова підлягають естетичному перетворенню і стають компонентами образотворчого ладу, впливаючи таким способом на естетичну рецепцію читача.

Простежимо, як здійснюється конкретно-чуттєве збагачення образних утворень, їхніх асоціативних можливостей в авторській наративній структурі, яка за походженням є ІТ-ІА: "Стояв уже вечір надворі. Сонце котилось за гору червоно-червоно, немов обпилось тієї крові, що була пролита за день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось; ніде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози, прокльони, молитви... У печах палало полум'я, варилася вечеря; людські тіні снували повз його, й на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров'яно-красною зорею [...]" (П.Мирний).

Село ввечері. Образ надвечірнього сонця і образ вечірнього села. Екстрадієгетичний наратор уводить константні пейзажні ключові слова однієї тематичної групи: сонце, гора, небо, зорі, мороз, верхи-димарі, дим, полум'я печі, вечеря. Проте образні номінації кров, сльози, прокльони, молитви, крик, бійка не можуть продовжити верхній пейзажний тематичний ряд. Саме вони спрямовують цей ІТ-ІА в контекст соціального функціонування. З них починає створюватися елементарний художній образ, адже ці іменники-номінації є виразними сладниками СП: сонце...мов обпилося цієї крові (пролитої за день); стовпи диму несли сльози, прокльони, молитви (людські). У дужках виділено ті подразники, які впливають на почуття читача і спрямовують його свідомість до активних асоціативних пошуків саме в стереотипному плані. Конкретно-чуттєве уявлення, бачене й чуте в зв'язку з авторським зображенням, збагачується читацьким стереотипним досвідом сприйняття, зворушує образи в його свідомості.

Основними маркерами сумного настрою в цьому ІТ-ІА є згадка про кров, пролиту за день, і сонце, що обпилося цієї крові; сумом віє також від людських сліз та прокльонів і молитв. Саме тут виникає картина реального й уявного, яка відбиває лінгвопоетичний код інтимізації. Через конкретність автор виявляє імпліцитний смисл слів, робить його джерелом уяви читача, виражає своє ставлення до людських тіней, розраховуючи на відповідну реакцію.

Розділ V. Типологічна характеристика лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації української та російської художньої прози другої половини ХІХ – першої половини ХХ століть.

Модифікація наративу в українській і російській літературі другої половини ХІХ – першої половини ХХ століть пов'язується передусім зі змінами змісту й проблематики творів, що потребували нових наративних форм викладу. Новаторство авторської моделі полягає, по-перше, у включенні до розповіді фігури наратора (прагнення письменників досліджуваного напряму до імпліцитності титульного автора в творі), а по-друге, в формуванні образу читача як системно-структурного компонента розповіді. Руйнація літературного етикету (літературного амплуа) і зростання індивідуально-авторського "начала" поступово призводили до більшої конкретизації й індивідуалізації образу читача, хоча проза досліджуваного періоду все-таки орієнтується ще на традиційно-умовні та узагальнено-абстрактні образи читачів попередніх періодів. На це вказують, наприклад, інтимізуючі звертання до "прихильного", "люб'язного" і т.п. читачів, що закріпилися в художніх творах як традиційні стилістичні формули. Стійкість традиційно-умовних читацьких образів пояснюється нормативністю художнього мислення письменників, що передбачали в читача набір заданих властивостей як конструктів образу читача за ідеальним зразком.

Однак традиційні стилістичні формули, що служили знаками інтимізації "бесіди" чи "розмови" автора з читачем, характеризуються тут уже більш конкретним емоційним змістом. Образ читача наділявся – при всій його умовності – певними особистісними рисами. Зближення автора з читачем призводило до діалогізації авторського мовлення і поширення способів і прийомів інтимізації.

Ознакою авторського мовлення в ситуаціях інтимізації стала розмовність, яка значно вплинула на формування лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації та визначила їхню специфіку. Динаміка розмовних конструкцій в авторському мовленні відбувалася в три етапи: 1) імітація розмовного мовлення, 2) невласне-пряме мовлення і 3) нейтралізація розмовних конструкцій. Перший і другий етапи характерні для гомодієгетичної оповіді другої половини-кінця ХІХ ст. Третій етап властивий гетеродієгетичному наративу початку-середини ХХ століття.

Наративні коди інтимізації відбивають передусім жанрову специфіку творів. У малих жанрах – новелах та оповіданнях – засоби інтимізації є експліцитними. В авторському мовленні вони функціонують як СП, що створюються за допомогою особових і присвійних займенників, вказівних часток, модальних і вставних слів, дієслів у формі 2-ї особи дійсного й наказового способів, окличних, номінативних та узагальнено-особових речень, а головне, інтимізуючих звертань, які сприяли більшої виразності авторської позиції та залученню до взаємодії читача. При цьому важливо, що в таких звертаннях уже простежується тенденція врахувати й структурувати в тексті особистісну позицію читача. Присутність читача в тексті, підкреслена звертаннями до нього й інших художніх засобів, не завжди свідчила про діалогізацію авторської наративної структури, про діалогічну взаємодію автора і читача в цій структурі. Але ця присутність демонструвала особливості розвитку художньої прози, естетичне самовизначення якої було неможливо без усвідомлення структурної ролі читача.

Засоби інтимізації повісті тяжіють до імпліцитного вираження художньо-естетичного смислу. СП розчинюються в авторському мовленні на тлі ширшої розповіді, що підсилює роль підтексту і функціональну позицію наратора. При цьому дуже важливими є параметри глибинної структури повістей (наприклад, у А.Чехова "Степь"), адже в них численні смислові зв'язки засновані на різних асоціаціях.

Система засобів інтимізації роману виконує функцію суто діалогізації