LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть)

авторського мовлення. Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації роману відображає індивідуально-авторські й стильові особливості творчої манери письменника. Індивідуальність виявляється в способах реалізації інтимізованого значення, а специфіка стилю відбиває загальний стан літературних тенденцій другої половини ХІХ – першої половини ХХ століть, про що свідчать такі засоби діалогізації авторського мовлення, як конструкції експресивного і розмовного синтаксису в українській прозі й різноманітні варіанти невласне-прямого мовлення – в російській.

Наративні коди вирізнюються за гомодієгетичною і гетеродієгетичною наративними формами. Об'єктивізована гетеродієгетична розповідь розмежовується відповідно до екстрадієгетичного та інтрадієгетичного нараторів, у зв'язку з чим постає опозиція: наратор / розповідач поза хронотопним континуумом / наратор / розповідач у структурі хронотопу. Представниками найбільш об'єктивізованої ННП є Панас Мирний ("Повія"), М.Коцюбинський, Ю.Яновський ("Чотири шаблі"), У.Самчук (романи), В.Підмогильний, А. Чехов зрілого періоду творчості (дослідники Чудаков 1971, 1988, Лакшин 1993 визначають його як 2-й – 3-й періоди), Л.Андрєєв та ін..

Однак переважна більшість досліджуваних творів характеризується гомодієгетичним суб'єктивізованим розгортанням наратива (КНП) з центральним наратором. Це майже всі прозові жанри як малі, так і великі, що окреслюють творчий почерк Ф.Достоєвського, І.Буніна, В.Винниченка, М.Хвильового, А.Чехова (раннього періоду), Ю.Яновського (мала проза – оповідання). І це є невипадковим явищем, до якого найчастіше вдавалися письменики, оскільки основне призначення першоособової наративної форми полягає в тому, щоб розкрити внутрішній світ того персонажа, якого письменник обрав своєю головною дійовою особою.

Місце периферійного наратора спричиняється жанровими особливостями творів. Це, наприклад, жанр утопії, центральне місце в якому займає не будь-яка особа, а ідеальний лад суспільства (роман Л.Андрєєва "Дневник Сатаны", "Сонячна машина" В.Винниченка). Так само в подорожних нарисах, як і в решті нарисів Ф. Достоєвського "Записки из мёртвого дома", "Зимние заметки о летних впечатлениях", у центрі уваги перебуває не суб'єкт, а об'єкт опису. З інших причин, проте таких, що випливають також із завдання жанру, наратором виявляється найчастіше не той, хто веде розслідування, не злочинець і не жертва, а сторонній спостерігач (А.Чехов "Драма на охоте", Л.Андрєєв "Мысль", І.Бунін "Дело корнета Елагина"), що психологічно виправдовує і несвоєчасне надходження інформації, і хибний її аналіз.

Перехідні значення гомодієгетичної наративної форми з наратором-свідком і наратором-ретранслятором зустрічаються в досліджуваному матеріалі також серед малих жанрів. До них наближаються деякі перехідні твори, написані в третьоособовій наративній формі (В.Винниченко "Дим (різдвяна казка)", А.Чехов "Наивный леший"). У першому, написаному в третьоособовій наративній формі, автор розповідає про події, в яких сам не брав участі, навіть не був свідком, і, хоча місцями він переказує з чужих слів, все ж не передає вести розповідь наратору. У другому – автор віддав свое слово іншій особі – лісовику. На перший погляд, особистісний емоційний характер наративу в "Димі" виражений сильніше, ніж у "Наивном лешем", і лише глибинно-структурний аналіз показує, що в другому випадку фіксується актуалізований незбіг наратора й автора, тоді як у першому є лише автор.

Специфіка наративних форм вираження авторської моделі світу полягає в особливостях видо-часових форм, які супроводжують категорію особи в авторському мовленні. Для такого наратива характерне тяжіння до імперфективної розповіді, що виявляється в перевазі форм недоконаного виду над формами доконаного. У свою чергу імперфективне оповідання ведеться в теперішньому часі, що спричиняє неоднозначну інтерпретацію – вихідною позицією може бути момент мовлення (час автора) і текстовий час. Останній інтерпретується як час розповідача і як час наратора-персонажа, що й засвідчує специфіку наративних форм розповіді.

Ієрархічна організація лінгвопоетичного і наративного кодів інтимізації характеризується поєднанням експліцитних та імпліцитних засобів суб'єктивізації хронотопного континууму. До експліцитних засобів належать особові займенники в називному і непрямих відмінках, пряме і непряме звертання до читача (відображення авторського голосу), цитування окремих елементів мовлення персонажів тощо. Імпліцитні засоби інтимізації – це конструкції "рубаного синтаксису" в українській художній прозі і конструкції з невласне-прямим мовленням – у російській.

З композиційної точки зору ІТ призначені для діалогізації й сегментації всього тексту, актуалізації й автосемантизації тих елементів розповіді, які є важливими для коректного декодування читачем художньої інформації.


ВИСНОВКИ

1. Лінгвопоетичний і наративний коди маніфестуються в ситуаціях інтимізації, експлікуючи концептуальну, комунікативно-прагматичну, фактуальну, імпресивну та естетичну інформацію, і віддзеркалюють переважно спільні тенденції в еволюції образу автора й читача та історії розвитку наративних форм української і російської художньої прози другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Це пояснюється тим, що українська і російська художня проза досліджуваної доби розвивалися в контексті єдиного світового літературного процесу, результатом якого стало формування загальних оповідних струтур. Намагаючись віднайти самостійний шлях розвитку та показати самобутність й індивідуальність авторського коду, українські та російські письменники вдаються до інтимізації розповіді, способи і прийоми якої в кожній з літератур не завжди збігаються.

2. Установлено, що всі письменники цього періоду користуються спільним методом кодування – специфічним прийомом, пов'язаним з позицією наратора / оповідача / розповідача, який виконує роль повноправного персонажа конкретного твору. Спостереження за функціями наратора засвідчують тенденцію зникнення автора як ідеологічної фігури твору. Це супроводжується виникненням двох наративних форм авторської оповіді / розповіді. Перший тип – гомодієгетична наративна форма фіксує КНП, в якій наратор виявляється в специфічних полях як персонаж-учасник подій і перехідних значеннях як персонаж, що не бере безпосередньої участі в описуваних подіях. Гомодієгетична наративна форма, використана в специфічних значеннях, є визначальною для авторського наративного коду з автодієгетичним персоніфікованим центральним і периферійним наратором. Авторський наративний код, в якому гомодієгетична наративна форма має перехідні значення, характеризується автодієгетичним персоніфікованим наратором-свідком і наратором-ретранслятором. Другий тип – гетеродієгетична наративна форма від 3-ї особи ілюструє ННП, де наратор виявляється