LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть)

пов'язується з дослідженнями Ю.Бєльчикова: на матеріалах публіцистики учений розглядає інтимізацію як своєрідне відображення впливу усного розмовного мовлення на книжне. Лінгвістичний статус інтимізації як текстової категорії вперше визначає у своїх розвідках С.П.Денисова.

Спираючись на традиції Л.А.Булаховського та ідеї представників комунікативно-прагматичного і художньо-семантичного напрямів, під інтимізацією розуміємо інтегровану процесуальну текстову гіперкатегорію, яка включає категорії автора, читача і суб'єктивно-оцінної модальності, співвідносні в процесі текстової діяльності, що спричиняє адекватність художнього тексту його інтерпретації. Категорія автора програмує наративні форми і моделює тип мовлення автора як результат наративно-текстової дії. Категорія читача є гіпотетичною. Читач виступає як адресат іллокутивного наміру автора. Авторська суб'єктивно-оцінна модальність якісно видозмінює розповідь, перетворюючи її на інтимізовану.

Широке розуміння інтимізації дає змогу витлумачити її як код індивідуальної манери письменника, спосіб, в який автор зашифрував художню інформацію у зв'язку з естетичним наміром (далі ЕН) відтворити ефект емоційно-інтелектуального спілкування з читачем. ЕН автора в цій ситуації передбачає започаткування дружніх стосунків з читачем – підтримку, продовження цих стосунків – та їх завершальну фазу.

Категорія автора є основною в ситуаціях інтимізації, адже презентує індивідуально-авторську модель світу через семантику просторово-часових координат. У різних дослідників співвідношення просторової і часової моделей позначається термінами хронотоп, за М. М. Бахтіним, художній простір, за В. В. Шкловським, Р. О. Якобсоном, Д. С. Лихачовим, подійний простір тексту – континуум, за Ю. М. Лотманом, просторово-часовий континуум, за Т. В. Філат, просторовий комплекс тексту, за Б. М. Путиловим.

Поняття хронотопу і континууму видаються найбільш відповідними для дослідження феномена інтимізації і вживаються як взаємодоповнювальні. У зв'язку з цим хронотопний континуум розуміється 1) як мовне вираження просторово-часових характеристик у художньому тексті (М.Бахтін, U.Ecо, Є.Реферовська) та 2) дослідження тексту як простору (Sh.Spenser, W.Holtz, R.Jackendorff). Другий підхід є ширшим, згідно з яким простір постає як потенційний текст. Специфіка хронотопного континууму виявляється в ситуаціях інтимізації і полягає в тому, що категорії простору і часу поряд з наративними формами визначають позицію і функції автора тексту.

Головною особливістю ситуацій інтимізації є відсутність безпосередньої взаємодії автора з читачем. Імітація усного мовлення здійснюється способами діалогізації художнього мовлення. Діалогізація авторського мовлення утворюється внаслідок використання катехізичних єдностей (послідовності двох і більше запитань-відповідей), звертань, займенників у формі 2-ї особи, наказового способу дієслів, оскільки ті мовні засоби передбачають наявність співрозмовника й реакцію останнього.

Залежно від того, які з мовних засобів домінують, виділяються види ситуацій діалогізації, що, ґрунтуючись на первинних функціях діалогічності мовлення (наявність суб'єкта – автора і адресата – читача), роблять авторське художнє мовлення інтимізованим. Виділяємо ситуації повідомлення, імперативності та апеляції.

Ситуація повідомлення засновується на вторинних функціях усного діалогу, які в художньому творі виконують естетичне навантаження. Ситуація повідомлення передається через внутрішнє мовлення автора, зокрема засобами поетизації та авторської оцінки. Авторське ставлення й оцінку зображуваного передають модальні слова (укр. словом, може, здається, мабуть; рос. наверное, может быть тощо), які виконують функцію вставних слів: "І тільки одного він, здається, не любив, коли йому починали говорити, що він – байстрюк, а батько його – пан" (В. Винниченко); "А Бог, церковь? Может быть, она была равнодушна к религии" [...] (М. Булгаков).

Ситуація імперативності включає такі елементи діалогізації, як спонукання та волевиявлення, виражені спонукальними реченнями, що містять прохання, вказівки, а також накази. Найпоширенішою моделлю авторського діалогізованого мовлення є директивне речення (Г.Г.Почепцов) з дієсловом наказового способу + заперечна частка не, які надають спонуканню однозначності й категоричності: "Не читайте Уфимских Губернских Ведомостей: из них вы не почерпнете никаких сведений об Уфимской губернии" (А.Куприн). Як видно з прикладу, ситуація імперативності створюється сильними засобами усного діалогу – наказовим способом дієслів і займенником 2-ї особи множини вы. Ці засоби мають інтимізуючий потенціал, завдяки яким створюється ефект авторських настанов читачеві, включаючи останнього до діалогу.

Ситуація апеляції виникає при використанні звертань, квеситивних та невласне-питальних речень, а також дієслів наказового способу у функції звертань: "...Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце на чужині?" (В.Винниченко); Помнишь, нынче грозы в Васильевском? Помнишь, как боялся их весь наш дом? Представь, я теперь лишился этого страха" (И. Бунин).

Ситуації інтимізації варіюються залежно від типу суб'єкта – автора твору. Репрезентантом авторського інтимізованого художнього мовлення може бути як сам його творець (назви творів, епіграфи, примітки, виноски, іноді – парантези тощо), так і образ автора, який залежно від характеру розповіді виявляється через фігуру наратора (розповідача, оповідача)1 або як нейтральний суб'єкт художнього твору, або як персонаж, або як ліричний суб'єкт. В координатах досліджуваного феномена інтимізації наратор виступає синтезованою текстовою категорією, є епіцентром твору, індивідуальною словесно-мовленнєвою структурою (наративною структурою), яка пронизує всю архітектоніку художнього тексту й визначає кореляцію всіх його складників. Авторська наративна структура – це специфічно організований наративний акт, що складається з сукупності вигаданих ситуацій з послідовним чергуванням різних фрагментів авторського художнього мовлення.

Авторська наративна структура в ситуаціях інтимізації визначається:

1) мовною формою вираження наратора (гомодієгетична наративна форма – 1-а особа однини дієслів і займенників і гетеродієгетична наративна форма – 3-а особа однини дієслів і займенників);

2) фокалізацією, або наративною перспективою (необмеженою – ННП, коли наратор не експлікується, концентрованою – КНП, коли наратор є маркованим, і комплексною – КомНП, коли наявні кілька нараторів);

3) наративним рівнем (екстрадієгетичний наратор – зовнішній щодо дієгезису й інтрадієгетичний наратор – внутрішній, що є частиною дієгезису).

Найбільш типовими і для української, і для російської художньої прози досліджуваної доби виявилися такі