LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть)

відповідає ЕН автора).

Сукупною дією номінації, предикації, тематизації й інтимізації формується субкод художнього інтеракту через різні ієрархічні типи ІТ.

В основу такої інтерпретації ІТ покладено структурно-семіотичний підхід, який дозволяє простежити утворення авторської моделі світу, зокрема розвиток художньої взаємодії та породження семантичних і прагматичних ефектів при включенні в художній інтеракт адресанта й адресата.

Адресантом у художньому інтеракті може бути: 1) титульний автор з його наміром виразити свій естетичний ідеал, 2) образ автора, що реалізується через персоніфікованого гомо/автодієгетичного наратора (оповідача) в структурі хронотопного континууму або неперсоніфікованого гетеродієгетичного наратора – екстрадієгетичного в хронотопному континуумі, а адресатом – 1) потенційний читач – суб'єкт, що читає й сприймає текст, 2) образ читача – авторське уявлення про читача. Ці структурно-системні елементи художнього тексту залежно від наративної програми автора утворюють три типи художнього інтеракту.

Перший тип художнього інтеракту титульний автор/потенційний читач є умовним, адже титульний автор виявляє себе через авторський коментар. Останній поділяється на внутрішньотекстовий та позатектовий. Позатекстовий авторський коментар має місце тоді, коли залучаються антиципаційні позатекстові засоби інтимізації: передмови, примітки автора тощо. Всі позатекстові засоби зумовлюють прагматичну й контекстно-варіативну сегментацію тексту і розраховані на відвертий вплив на читача, оскільки є безпосередньо авторськими думками конкретного письменника.

Характерним і водночас нестандартним прикладом може служити "Вступна новела" Миколи Хвильового, написана ним спеціально для першого видання його творів: Хвильовий Микола. Твори: В 3-х т. – Х.: ДВУ, 1927. – Т.1 (Сині етюди), в якій певною мірою відбилися всі структурні й змістові ознаки передмови, зокрема її пропедевтична щодо подальших творів роль. Авторську модель світу у "Вступній новелі" експлікують культурно-символічний, акціональний, енігматичний, науковий, хронотопно-континуумний субкоди, а також субкод загадки.

Культурно-символічний субкод новели становить образ літньої зливи. Переносне значення дощу (води) – першоначало, а омовіння (той лінгвокультурологічний аспект міфологеми, який мігрував до християнства) насамперед є символом другого народження людини (С.Аверинцев), що пронизує всю новелу – від початку й до фінальної її частини. Невипадковим також є використання синього кольору в новелі, який має різні семантичні відтінки і є опозицією червоному кольору (символу пролетаріату) як його заперечення. Навіть назва першої збірки "Сині етюди" засвідчує ці семантичні відтінки; на початку і в кінці передмови вживаються такі повтори: "...з капелюха Шпола тече чомусь синя вода", які теж мають прагматичну спрямованість.

Акціональний субкод підтримує наративний каркас новели, яка складається з двох частин, відмінних за наративними формами. Перша акційна частина є дієгетичною, в якій дійові особи здійснюють певні вчинки. Вона завершується фінальним ІТ: "[...] про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу [...]", де в кількох словах сконцентрувано цілий спектр значень. Друга частина є екзегетичним наративом, де подається характеристика М.Хвильовим власної творчості у розмові з друзями, які переконують його погодитися на видання творів. Ця частина виходить за межі суто інформативної мети і, незважаючи на самоіронію автора (коли письменник розподіляє "Вступну новелу" на окремі підрозділи – назва і структура книги, зміст, форма, мова і стиль), найбільше відповідає формі передмови.

Поєднання іронії з серйозними роздумами автора (про реальну життєву основу власної творчості) формують герменевтичний субкод новели: від фрагментів захоплення потенційного читача певними стильовими забарвленнями (де йдеться про мрії письменника створити свій стиль, і про власний, ще не написаний, твір тощо) до перекодування адресата в інший художній інтеракт (утвердження цих мрій через "віру"). Такий естетичний ефект ускладнює сприйняття твору і призводить до поліваріантності його інтерпретацій. Так само інваріантним можна вважати ІТ: "... я люблю до безумства наші українські степи" (символ волі й простору), [...] "люблю вишневі садки" (інтертекстуальне включення садок вишневий коло хати викликає в читача власні асоціації з творів Т.Шевченка і картини колишньої України).

Субкод загадки формується через концепт смерть, що зустрічається тричі у "Вступній новелі". Вперше – у висловленні Я вірю в "загірню комуну" і вірю так, що можна вмерти (втрата віри, напевне, й означає смерть), вдруге – як з'ясування того, що вона вже для нього настала, бо про неї, свою загадкову смерть, М.Хвильовий згадує на могилі комунара Еллана як про факт, що вже стався, і нарешті, в третьому випадку смерть постає у формі свого інобуття – безсмертя. "Така антисмерть теж є можливою лише у вірі, у вірі в слово, яке набуває тут розширеного смислу – від біблійного Логоса до творчості як такої" (Ю.Безхутрий). Цим пояснюється суто суб'єктивне я в передмові, зокрема через експліцитне виявлення Я – вірю!.

Науковий субкод криється в самій назві "Вступна новела" і реалізує найважливіші знакові функції: створює ефект певної "наукоподібності".

Хронотопно-континуумний субкод включає всі три часові модуси: вчора: "Вчора в "Седі"[...]", сьогодні: "А сьогодні над Харковом [...]; [...] сьогоднішній день мусить принести [...]" і завтра: "Завтра піду на могилу [...]". Проте це лише поверхове враження, а основне функціональне навантаження в цій передмові припадає на теперішній наративний час, в якому трансформуються минулий і майбутній; вони є рівнозначними складниками теперішнього часу: "Ти подаєш великі надії, і я певний, що суспільство на наступний рік обере тебе членом парламенту...".

Просторові відношення в передмові є асиметричними, зорієнтованими і на локальний простір (кав'ярня, вулиця місця тощо), і на безмежний континуум без певної локалізації топосу. Такий поліцентризм простору засвідчує КомНП, адже простір формується тут як титульним автором, так і наратором / персонажем. Кожен просторовий центр має власну семантику, що розкривається в психолого-каузальній характеристиці авторської моделі світу. Поліцентризм і динамічність зміни фокусування цих центрів відіграють провідну роль у формуванні семантичних ознак передмови, а її простір втрачає лінійність і поділяється на окремі, іноді хаотично розташовані, топоси. Але цей хаотизм об'єктивно дозволяє потенційному читачеві максимально різнопланово сприйняти зображуваний світ.

Виходячи з функціонального навантаження, яке виконують передмови в художньому тексті, їх не можна вважати позатекстовими засобами буквально. Вони дійсно автосемантичні, але функціонувати самостійно у відриві від