LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвопоетичний і наративний коди інтимізації в художньому тексті (на матеріалі української та російської прози другої половини ХІХ - першої половини ХХ століть)

художнього твору не можуть, тому що є частиною цілого.

Як правило, в художньому тексті передмови в основному мають проспективну спрямованість, що налаштовує читача на таке прочитання, розуміння й сприйняття твору, яке запланував собі автор. Цей момент є надзвичайно важливим для створення інтимізованої тональності всього твору та вибору наративної форми.

Окрім передмов, до проспективних позатекстових засобів належать епіграфи, з яких читачеві стає зрозумілою тематика твору, завдання, мета й позиція автора.

Автором епіграфа-роздуму до етюду М.Коцюбинського "Лялечка" є французький поет F. Coppe, а адресантом – титульний автор. Епіграф містить лаконічні роздуми письменника, в яких імпліцитно простежується його позиція щодо моральних питань безвихіддя в життєвій ситуації, його бажання й прагнення щось переглянути, змінити в цьому світі й в особистих почуттях:

З-поміж позатекстових засобів особливу функцію (уточнення, пояснення для читача) виконують примітки автора: "Помню, что я пошёл в лес и, ища тропинки, не глядя вперёд, направился куда ноги пойдут1. 1Тут в рукописи Камышева зачёркнуто сто сорок строк. – А. Ч." Примітки автора в структурі художнього твору подаються при основному викладі подій, виділяючись "сильними" розділовими знаками. Як правило, це лексичний еквівалент чи тлумачення будь-якого поняття, пов'язаного з маловідомим читачеві аспектом навколишньої дійсності: "Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи".

Другий тип художнього інтеракту неперсоніфікований гетеродієгетичний наратор / потенційний читач виявляється в ситуації, коли наратор перебуває поза хронотопним континуумом, і формується через опозицію наративних форм 3-а особа / 2-а особа. Оскільки в цьому разі наратор є імпліцитним, то і способи його виявлення є непрямими. Найчастіше це парантетичні конструкції – парантези, оформлені дужками або тире: "Як Остапа, так і Андрія – коли затягнеться війна – можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев'ятнадцятий рік) і, значить, можуть забрати всі її надії" (М.Хвильовий).

У текст може вводитися опис зовнішності героя від наратора, що перебуває поза хронотопним континуумом: "Був він тоненький, можна сказати, ніжний і якийсь запашний, як шкіра з абрикосу. В правому куточку уст ховалась його приємна й надзвичайно улеслива усмішка, з-під простеньких окулярів виглядали його безперечно хитренькі очі. Але коли б, скажім, оголошено було конкурс на кращий зразок втіленої ввічливості, він, напевне, дістав би на ньому першу премію" (М.Хвильовий) за допомогою вставних слів, створюючи своєрідну (деякою мірою неоднозначну, часом іронічну) авторську характеристику. В цьому прикладі образ одного з персонажів (професора) відтворений автором за принципом парадоксу: ховалась приємна й надзвичайно улеслива усмішка, хитренькі очі (непрямий зовнішній покажчик відсутності духовності) й простенькі окуляри (стереотипна ознака інтелігентності), досить ввічлива на вигляд людина сприймається принаймні якось не зовсім позитивно. Цей парадокс розв'язується зауваженнями для читача через уведення вставних слів, у зв'язку з чим інформація набуває характеру істинності, і читач підведений до кінцевого висновку про те, що героя слід сприймати з іронією: в його образі переважає негативна оцінка.

Значно рідше виявлена опозиція реалізується за допомогою дієслів майбутнього часу та наказового способу, коли автор позначає те, що невідомо читачеві, зокрема налаштовує читача на подальше прочитання твору, вживаючи дієслова в наказовому способі, наприклад, такі, як читайте далі: "Тепер, як запевняє Методій Кирилович (про Методія Кириловича читайте далі), на цій вулиці ви не зустрінете жодного чиновника того ж таки імператорського режиму" (М.Хвильовий). Засобами інтимізації тут є дейктичне слово тепер, актуалізоване дієслово не зустрінете із заперечною часткою не, яка виражає категоричність автора, парантетична конструкція в дужках і особовий займенник 2-ї особи множини ви.

Займенник ви вживається, як правило, для вираження узагальненого адресата і стає засобом інтимізації, коли узагальнення набуває інклюзивного характеру (В.В.Хімік): "Ви тільки уявіть таку панораму, що Чубенко лежить на печі, крутиться на всі боки"... (Ю. Яновський).

Третій тип художнього інтеракту персоніфікований персонажний наратор / образ читача випливає з ситуації присутності наратора в ролі персонажа твору й експлікується через опозицію наративних форм 1-а особа / 1-а особа 1й 1-а особа / 2-а особа. У лінгвістичних опозиціях це виражається як протиставлення займенників я / я і я / ти, які є найбільш спеціалізованими засобами діалогізації і функціонують у даному разі як дейктики. Опозиція за особами при інтимізації викладу є надзвичайно важливим моментом, оскільки в оповіді, яка організується за допомогою дієслів минулого часу, – це єдина можливість позначити автора, суб'єктивізувати авторське мовлення: "Я, этот сильный человек, который никогда не плакал, который никогда ничего не боялся, – я стоял перед нею и дрожал" (Л. Андреев). З цього прикладу видно, як знижується однозначність особового займенника я, що репрезентує не реального письменника, а наратора, який є персонажем / оповідачем (рос. рассказчиком).

Окремим типом художнього інтеракту вважається авторська адресованість у широкому і вузькому розумінні, що створюється за допомогою інтимізуючих звертань (Л.А.Булаховський).

Інтимізуючі звертання як художній інтеракт (ситуація апеляції) і звертання як мовний матеріал, що забезпечує цей художній інтеракт, диференціюються в контексті. Основною формою інтимізуючого звертання в ситуації апеляції є нейтральна лексема укр. читач, рос. читатель, що вживається без будь-яких характеризуючих прикметників, набуваючи тим самим суто узагальненого значення: "Но неужели, читатель, неужели вы и в самом деле до того легковерны, что воображаете, будто я это всё напечатаю, да ещё дам вам читать" (Ф.Достоевский). На тлі цієї лексеми виділяються такі форми, як укр. мої панове, голубе мій та рос. друг мой, сударь мой тощо: "А я, мої панове, їхав з моїм контрабандистом Семеном Пустуном до кордону" (В.Винниченко); "Нет-с, сударь мой, русская слава вещь хитрая!..." (И.Бунин). Вони стилістично обмежують оповідь, знімають той офіційний відтінок, властивий лексемі укр. читач, рос. читатель, і скорочують у такий спосіб дистанцію між читачем і автором.

Інтимізуючі звертання як мовний матеріал – це численні дієслівні форми, які інтимізують розповідь і запрошують читача стати активним її учасником, поділити думки й почуття автора. Це слова-сигнали контактовстановлення і контактопідтримки типу укр. уявіть собі, знаєте, кажу вам, треба вам сказати, пам'ятаю, можеш собі уявити, самі бачите, повірте мені, завважте, слухайте, пам'ятаєш, знаєш; рос. гляньте, заметьте, вообразите, перечитайте,