LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвопрагматичні засоби вираження поліфонії у сучасному французькому медійному дискурсі

прагматика, комунікативна лінгвістика, дискурсивний аналіз.

Поняття поліфонії було введене М. Бахтіним для позначення одного із проявів діалогізму в художніх творах як одночасного звучання багатьох голосів, репрезентації багатьох свідомостей. Вчений розглядав поліфонію у двох основних площинах: з одного боку, він вбачав прояв поліфонії в різного роду гібридних конструкціях, в яких зливаються голоси автора і персонажів, а з іншого боку – у відчутті множинності присутніх у тексті рівноправних свідомостей. Вчення М. Бахтіна дало значний імпульс для подальших досліджень поліфонії переважно в літературних творах, де розуміння цього явища звузилося до невласне прямої мови. Але подальші розвідки, переосмислення, нове прочитання наукової спадщини М. Бахтіна сприяли посиленню інтересу дослідників до художнього твору як до поліфонії соціально значущих, філософських смислів, що вибудовуються в результаті діалогічної взаємодії автора, персонажів та читачів і тим самим збагачують їхню концептуальну картину світу (О. Валентинова, Т. Плеханова).

Дослідження поліфонії у лінгвістиці пов'язано головним чином з лінгвістичною теорією поліфонії О. Дюкро, що вивчає поліфонічну структуру окремих висловлень, а також зі скандинавською теорією поліфонії, основним завданням якої є поєднання лінгвістичної та літературної теорій з метою глобального осягнення поліфонічної конфігурації всього тексту через інтерпретацію поліфонічної структури окремих висловлень.

Теорія діалогізму М.Бахтіна разом із засадами психоаналізу лягли в основу теорії явної і конститутивної неоднорідності дискурсу Ж. Отьє-Ревю.

Поліфонія є явищем інтердискурсивного рівня, що зумовлюється одночасною присутністю кількох дискурсивно виражених джерел висловлювання і виявляється у взаємодії різних типів дискурсів у межах певних поліфонічних структур.

Можливість співіснування кількох голосів або поглядів у межах певної комунікативно-мовленнєвої єдності визначається такою внутрішньою, інгерентною властивістю мовлення як діалогізм. Діалогізм є передумовою та умовою існування і прояву поліфонії, а поліфонія – це форма і спосіб вираження діалогізму. Присутність у дискурсі різних голосів і точок зору, а отже, наявність певних форм вираження поліфонії визначають таку ознаку дискурсу як поліфонічність.

Ми розуміємо поліфонію як функціонально-семантичну дискурсивну категорію, що позначає комунікативну присутність кількох голосів чи точок зору в межах комунікативно-мовленнєвої єдності та виражається у формах маркованої та немаркованої неоднорідності інстанцій висловлювання. Смислові варіанти змісту даної категорії та форми її вираження мають польову структуру з ядерними і периферійними елементами. Основним чинником визначення місця певних форм вираження поліфонії у польовій структурі категорії є ступінь злиття голосів, що характеризує ступінь наближення одного голосу до іншого і локалізацію засобів вираження різних голосів у межах одного дискурсивного відрізку або розведення їх по окремих фрагментах дискурсу.

Поліфонічність виступає однією з визначальних ознак і умов існування медійного дискурсу, що характеризується взаємодією голосів учасників соціо-дискурсивного простору. Поліфонія дискурсу преси розглядається насамперед як мовленнєве, комунікативне представлення голосів соціальних акторів.

У французькій медійній аналітиці засоби вираження поліфонії різняться у певних різновидах аналітичної статті, серед яких ми виділяємо: 1) за мотивом написання: а) статті, написані як реакція на певну подію чи явище, б) статті, написані як реакція на певну низку подій, що становлять проблему; 2) за природою події: а) статті, в яких аналізується комунікативна подія, б) статті, в яких аналізується некомунікативна подія. Особливості вираження поліфонії у даних різновидах аналітичної статті визначають тип її поліфонічної організації.

Поліфонічна структура медійної аналітики характеризується багаторівневою структурою статті і виявляється в її: 1) структурно-композиційній організації; 2) семантичній організації; 3) комунікативній організації, внутрішній і зовнішньо спрямованій до читача.

На різних рівнях організації аналітичної статті поліфонія виявляється як експліцитне або імпліцитне: 1) уведення іншого комунікативного актора; 2) уведення комунікативного акту та його складових; 3) представлення висловлювання іншого; 4) представлення висловлення іншого; 5) репрезентація поглядів, точки зору іншого.

Дискурсивна взаємодія голосів носить змінний характер. Певні форми і способи вираження поліфонії фіксують різні позиції співвідношення голосів у їх плинності, локалізують на них увагу, „вихоплюють" момент діалогічної взаємодії. Таку фіксовану присутність двох чи кількох голосів ми пропонуємо назвати фокусом взаємодії голосів. Таким чином, фокус взаємодії голосів – це фіксована лінгвопрагматичними засобами присутність голосів у комунікативній структурі, яка характеризується певним типом їх комунікативної інтеракції. Фокус взаємодії голосів переміщується у комунікативній структурі статті, локалізуючись на різних її складових і утворюючи різні типи взаємодії голосів.


У другому розділі „Форми комунікативної присутності соціальних акторів у французькій медійній аналітиці" розглядаються соціо-дискурсивні основи поліфонії, представлено типологію мовців. Досліджується поліфонічна сутність та поліфонічне функціонування форм переданої мови, виділяються моделі семантичної інтерпретації первісного висловлення та функції переданої мови.

Поліфонічність є однією з основних ознак медійного дискурсу, що зумовлює його функціонування та реалізацію його прагматичного потенціалу і набуває, таким чином, статусу визначальної категорії медійного дискурсу. Кожний медіа-текст являє собою поліфонічний простір, у межах якого і в результаті існування та функціонування якого створюється його загальний смисл.

Дискурс преси і кожний окремий жанр являють собою певну комунікативну сцену, в якій взаємодіють соціальні актори. Журналіст є організатором цієї сцени, її режисером-постановником. Саме він обирає, яких соціальних акторів ввести і яким чином представити їхні голоси або погляди. Виконуючи певні ролі у комунікативній сцені, соціальні актори тим самим здійснюють відповідні мовленнєві акти. Саме журналіст представляє слова або погляди соціальних акторів як певний мовленнєвий акт у взаємодії його локутивного, ілокутивного і перлокутивного аспектів.

Ми виділяємо такі типи соціальних акторів:

1) колективний: а) узагальнений (суспільна думка або думка соціальної групи безвідносно до позиції журналіста; суспільна думка, що включає позицію журналіста як члена суспільства); б) конкретний (організації та інституції; ЗМІ);

2) індивідуальний (політичні лідери, відомі особистості, експерти, громадяни);

3) соціальний актор, голос якого виражається у письмових джерелах: а)