LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів


Головна Філологічні науки → Лінгвостилістика творення образу України в українській поезії другої половини ХХ століття

осокор, горобина, горіх, акація, граб, бук та інші, ставши національно коннотованими, при переході з лексико-поетичної системи в підсистему "образ країни", утворюють конструкції, у яких простежується їх зв'язок з національним простором, складовими якого є назви різних регіонів. Словесний образ українського пейзажу створюється за допомогою таких назв як береза, яблуня, груша, каштан, терен, черемха, липа, клен.

У тертьому підрозділі "Номінації кущів, включені в асоціативне поле "пейзаж України" аналізуються виражально-зображальні можливості таких назв як бузина, бузок, бульдонеж, виноград, глід, калина, ліщина, малина, ожина, суниця, хміль, черемшина, шипшина.

У суб'єктному плані поборника національної ідеї виникає образ калини як символ свободи, один з політичних аргументів у боротьбі. Типізованими ознаками національного художнього простору постають лексеми, що формально не були активними у поетичній мові аналізованого періоду. Це бузина, ожина, малина, бульдонеж, хміль, суниця.

У четвертому підрозділі "Мікросистеми "квіти", "трави" у структурі образу України" відзначено, що у віршованій мові аналізованого періоду значне місце посідає мікросистема "квітка". У поезії другої половини ХХ століття родова назва квітка поступається перед видовими назвами цього поняття.

Специфіка квіткових номінацій, їх семантичної структури у мові поезії другої половини ХХ століття полягає у називанні реальноіснуючих рослин, які охоплюють простір країни, створюючи національну художню картину світу. Крім ключових образів аналізованої мікросистеми (жоржина, волошка, конвалія, барвінок, мальва), мовно-естетичні цінності у контексті української поезії творять і назви, що перебувають на периферії цієї системи (ромашка, пролісок, лілея, рожа, ромен, красоля, нагідка).

Художню семантику образу України у просторі та часі в мові поетичних творів другої половини ХХ століття формують лексеми на позначення трав.

Ідея національного відродження та емоційно піднесений мотив національної романтики, що стали органічною складовою духовного життя українського суспільства останнього десятиліття другої половини ХХ століття, визначили мовно-естетичну підсистему "образ країни", яка несе на собі відбиток відповідної ієрархічної струкрури.

Трансформування фольклорних значень назви ковила у мові аналізованих поезій відбувається у двох напрямках. Перший - на рівні фразеологізму Т. Шевченка "заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась" - сприяє закріпленню негативної оцінності цієї номінації у рамках мегаобразу країни: "Невибаглива ковила На пеньки, на каміння лягла" (Ос., Зак., с.116), "Ковила із пустельного степу Наступає на ліс нестерпно" (Ос., Зак., с.116); другий репрезентує сему відродження рідної землі: "Пісню хоробрим шуми, ковило!" (Яр Сл., т.1, с.140), "... І блиском перетнуть дамаскним свої жалі, як ковилі" (Стус, т.1, кн.1, с.101).

Трансформація лексем на позначення трав відбувається не тільки на рівні частотності їх використання. Такі популярні у фольклорі назви, як материнка, рута, кропива, ряст перебувають на периферії творення образу країни у поетичній мові другої половини ХХ століття. Семантична окресленість цих назв, перебуваючи на рівні мікросистеми "пейзаж країни", набуває мінорної стильової орієнтації.

Образ України у поезії другої половини ХХ століття включає мікросистему "плавні", яка репрезентується номінаціями латаття, осока, комиш, очерет.

У мегаобраз країни на рівні систем степ, сад, квітник, ліс включаються підсистеми поле та город, які репрезентують етноаграрний шар лексики аналізованих поезій. Серед них жито, пшениця, сонях, кукурудза як репрезентанти одного.

У поетичному словнику другої половини ХХ століття виділяються назви різної городини, що позначені позитивною емоційно-експресивною забарвленістю у межах асоціативного поля "пейзаж країни".

Характерною особливістю фукціонування рослинних номінацій є те, що деякі традиційно популярні у народнійпоезії словесні символи (ряст, шипшина, ясен та ін.) не мають широкого використання у мові аналізованих поезій.

Другий розділ – "Реалізація семантико-стилістичного потенціалу власних назв у мові поезій другої половини ХХ століття при створенні образу України" – містить опис лінгвостилістичних особливостей ономастичної лексики у структурі образу України.У першому підрозділі – "Виражально-зображальні можливості топонімії" –виділяються такі семантичні комплекси, як хороніми, гідроніми, ойконіми та оніми семантичного комплексу "ландшафт країни".

У мові поезій другої половини ХХ століття до назв, що символізують малу батьківщину, відносимо назви географічних регіонів України (адміністративних та природних). До цієї ж групи онімів відносимо і назву нашої країни, яка зустрічається у мові аналізованих поезій для змалювання часо-просторових реалій образу України.

У мові аналізованих поезій топоніми об'єднуються у групи залежно від природних об'єктів, які вони називають і виконують роль орієнтира у часі та просторі. Таким чином, простір України, представлений ВН-топонімами таких розрядів: гідроніми, ороніми, хороніми, ойконіми, урбаноніми.

При створенні художнього образу України важливу роль відіграє символізація. Назва "Україна" може символізувати образ вітчизни, образ держави, у якій людина народилася, а також місце народження (місто, село, область).

Перше значення більш абстрактне, що зумовило велику частотність вживання слова "Україна" як символу вітчизни: "І щось мені таке болить, Що це і є, напевно, Україна" (Кост., Вибр., с.209), "Над Україною небо, як материнська душа, Змучена, розіп'ята на перехресті віків" (Руд., Поез., с.93).

У поетичних творах другої половини ХХ століття слово "Україна" досить часто вживається як символ місця народження людини, таким чином розширюється уява про просторове безмежжя рідної землі: "Коли переді мною Всесвіт і політ Думок і почуттів у верхови ну, - Я раптом надивляю Україну" (Вінгр., Київ, с.6), "А я гортаю фото з України - Від тих, кого не бачив десять літ" (Руд.,Поез., 374).

В українську поезію другої половини ХХ століття повертається і починає широко використовуватися поряд з назвою "Україна" і назва "Русь-Україна". Дуже часто вона є поетичним символом України, має узагальнено-просторове значення, характеризується позитивним емоційним забарвленням. Невипадково те, що назви "Україна" та "Русь-Україна" можуть вживатися у сучасній поезії як повні поетичні синоніми. Ці дві назви означають єдине, злите поняття, але частіше "Русь-Україна" вживається у контекстах, де важливим є історичний аспект поняття України, де йде мова про витоки українського характеру: "Ти - Русь: Пізніша назва - Україна. Терпи, голубко, Вічна удова!" (Руд., Поез.,