LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвостилістичні особливості морської прози Дж.Конрада

семантично близьких розрядів слів для встановлення їх системних зв'язків з метою вживання відповідних вихідних термінів, релевантних для цього дослідження; викладено їхнє розуміння з метою додержання однозначності використаних у роботі понять. Отже, оскільки семантичне поле звичайно трактується як мовна категорія і поняття "семантичний" традиційно входить у метод аналізу мови, то, на нашу думку, художній твір правомірно аналізувати, виходячи із тематичного підходу до його тексту як категорії мовлення. Текст — це явище мовленнєвого порядку, а не семантико-польового, тому повинні враховуватись цілі і завдання дослідження і розуміння того, що жоден семантичний аналіз художнього тексту неможливий, за словами І. Арнольд, без звернення до екстралінгвістичної діяльності. Незважаючи на суперечливість деяких положень, приймаємо висновок В.Банкевича про те, що ЛТГ — це функціонально-інваріантна група лексичних одиниць (у тому числі і словосполучень), які відображають певну ділянку реальної дійсності, мають денотативний тип значення і виділені за спільністю відносних сем, що становлять значні семантичні відстані між собою та вершиною групи, пов'язані переважно родо-видовими відносинами і належать до однієї частини мови.

У нашому дослідженні ми використовуємо поняття "лексико-тематичне поле" (ЛТП) або "група" (ЛТГ) як основні і найсуттєвіші інваріантні угруповання лексики, не роблячи різниці між ТП і ТГ у тому випадку, якщо останнє входить у те саме тематичне поле.

Важливою теоретичною передумовою лінгвостилістичного дослідження є також розуміння образності художнього твору. Проблема образності в художньому тексті виникає, головно, внаслідок її широкого розуміння. По-перше, дослідники мають справу з використанням мовних фактів у зв'язку з літературним напрямом, жанром, стилем, типом і структурою твору; по-друге, пояснення причин і мотивів авторського відбору і творчого використання мовних засобів, їхнього функціонування і призначення обумовлює різноманітність поглядів і тлумачень.

Вивчення образності художнього твору тісно пов'язане з його лінгвостилістичним дослідженням. За Ю.Рождественським, лінгвістика зробила можливим визначення мови і стилю художнього твору. Мова — загальне, об'єднуюче будь-які твори словесності. Стиль — особливе у використанні мовних явищ... Будь-який твір словесності — індивідуальне об'єднання загального та особливого у використанні мовних одиниць... Вчення про стиль, співвіднесене з мовознавством, називають лінгвостилістикою (Ю. Рождественский).

У ХХ ст. перехід від дослідження мови як формальної системи, абстрагованої від конкретних умов її використання, до розгляду "мови в дії" (мовлення) стимулював зростаючу активність у розробці проблем функціональної лінгвістики, лінгвостилістики, соціолінгвістики, а також сприяв формуванню лінгвістики тексту, лінгвопрагматики та ін. У лінгвістиці починається уточнення і розмежування цих понять, зокрема лінгвостилістики. Так, німецький лінгвіст Карл Фосслер (1872-1949) розширено тлумачив поняття стилістики. На його думку, "мовознавство у повному розумінні слова є тільки стилістикою, а стилістика — альфа і омега філології". Усе це дало вченим підставу стверджувати, що Фосслер стимулював розвиток лінгвістичної стилістики (Р. Венцкович, К. Шайкевич).

Однак можна стверджувати, що вивчення "мови і стилю" розпочалось в 40-х роках, відколи академік Щерба впровадив лінгвістичний аналіз художнього тексту, дав зразки його коментування в створенні образності. Мова письменника розуміється як його конкретна мовна діяльність у рамках загальнонародної мови (Л. Щерба). Не випадково в 50-60-х роках з'явилась велика кількість монографій, дисертацій, статей, які можна об'єднати під загальною назвою "мова і стиль письменника". Це не індивідуальна мова, а індивідуальний стиль мовлення того чи іншого письменника. Однак за традицією цей стиль називають мовою письменника або його твору. Мова щодо художнього твору — це індивідуальне використання письменником національної мови в естетичних цілях. Про співвідношення загального та індивідуального свого часу писали Р.Будагов, В.Кухаренко, Т.Баталова, О.Мороховський, О.Воробйова, І. Колегаєва та інші, які зазначають, що в найтиповішому завжди є момент особливого. Уміння розпізнати й описати це особливе, не порушуючи його єдності із загальним, — у цьому і полягає мета вивчення мови і стилю твору.

У художньому творі важливі як предметно-логічне значення слова, так і його образна тональність, нове смислове навантаження. Єдності слова й образу в художньому творі присвячені численні праці відомих учених: О.Потебня вказував на необхідність виділення такої одиниці стилю, як слово-образ; О.Пєшковський вважав, що справа не в одних образних висловах, а в неминучій образності кожного слова, оскільки воно подається з художньою метою. В.Виноградов писав: "Словесний образ буває різної будови. Він може складатися із слова, сполучення слів, із абзаців, розділу художнього твору і навіть із цілого художнього твору. Однак він завжди є естетично організованим елементом стилю художнього твору".

Ще одне теоретичне положення лежить в основі даного дослідження. Аналіз лексико-стилістичних особливостей художнього твору не може відбуватися без урахування його жанрової своєрідності і виділення тих мовних засобів, які відіграють провідну роль в його створенні.

Проблема взаємодії жанру і стилю виникла у вітчизняному мовознавстві ще в 20-х роках у працях відомих учених. Значний внесок у висвітлення питання взаємовідношення жанру і стилю зробили В.Виноградов, Г.Поспєлов, М.Бахтін, В. Жирмунський, А. Чичерін, А.Соколов, в концепціях яких стиль вважається жанротворчим елементом літературного твору.

Останніми десятиріччями проблемам дослідження типології літературних жанрів присвячено монографії, дисертації, в яких аналіз здійснено з точки зору використання лексичних засобів і визначення їхньої жанротворчої ролі в романі. Однак стосовно творчості Дж. Конрада такий підхід не буде однозначним. У більшості досліджень Дж. Конрада традиційно відносять до романтиків та неоромантиків (А. Кетл, М. Кругляк, Н. Банніков); до авторів психологічного роману (Н. Жлуктенко), до письменників морської прози і пригодницького жанру (Т. Яхонтова). У деяких монографіях (Дж. Лоуз) Дж. Конрада вважають творцем пригодницько-модерністського роману; у його творах відзначають реалістичну правдоподібність та імпресіоністичні елементи (Н. Дьяконова). А один із відомих польських дослідників творчості Дж. Конрада називає його "a romantic writer, an author of sea fiction, of exotic and adventurous romances and as a writer probing deep psychological and philosophical, ideological and ethical problems" (В. Крайка)*.

Ми не маємо на меті встановлювати визначальний естетичний принцип, який відносив би твір тільки до одного літературного напрямку чи жанру, оскільки це є сферою літературознавчого дослідження. На нашу думку, усі ці міркування правомірні і мова може йти тільки про розмежування таких понять, як метод,