LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвостилістичні особливості української діаспорної поезії 60-80-х років ХХ ст.

вузькоспеціального терміноапарату, призначеного для забезпечення метамовних потреб лінгвопоетики. Протягом зазначеного періоду теорія поетичної мови розвивається в кількох напрямках:

а) визначення статусу естетичної номінації та мінімальної одиниці поетичного слововживання;

б) осмислення механізмів зв'язку поетичного слова та одиниць денотативно-сигніфікативного плану;

в) вивчення тропеїчності та образності мови поезії;

г) доведення рефлективної суті поетичного слова;

ґ) визначення моделей лексико-семантичної сполучуваності, формування асоціативно-образних рядів, що демонструють динаміку асоціативних зв'язків між словами-поняттями;

д) виокремлення характерних для емоційно-експресивної мови словотвірних моделей;

е) реалізація звукосмислового потеціалу поетичного слова;

є) формування погляду на поетичний макротекст як відображення ідеографічної мовної картини світу, основу якої становить традиційний поетичний словник тощо.

Продемонстрована численність підходів значною мірою пов'язана з розв'язанням актуальних для сучасної української лінгвостилістики проблем індивідуальне і загальне в мові поезії (С. Єрмоленко, Л. Мацько, Н. Сологуб, Н. Данилюк, І. Олійник, О. Сидоренко, Г. Сюта, А. Бондаренко); естетичне і стилістичне значення текстової одиниці (Б. Ларін, С. Єрмоленко, І. Грицютенко, В. Чабаненко, Л. Ставицька, А. Лагутіна); мовно-естетичні знаки національної культури (С. Єрмоленко); поетична семантика (слова, словосполучення, морфеми, синтагми, звука та ін.) і текст (С. Єрмоленко, Л. Мацько, Л. Пустовіт, Л. Ставицька, А. Мойсієнко, Т. Беценко); внутрішня форма поетичного слова (М. Голянич); поетична валентність як відображення узуального та оказіонального (С. Єрмоленко, Л. Пустовіт, В. Калашник, Н. Мех, О. Рудь); поетична норма (С. Єрмоленко, Л. Ставицька, Л. Пустовіт) і под.

Активізована завдяки працям сучасних лінгвостилістів еволюція методик функціонально-стилістичного аналізу тексту та структурування лексико-семантичних полів, образних парадигм, асоціативно-образних рядів (дотичних до визначення ключових, наскрізних, домінантних, концептуальних одиниць як окремого тексту, ідіостилю, так і цілого періоду, напрямку в історії української літературної мови) свідчить про вироблення комплексного системно-функціонального підходу. Паралельно у лінгвістиці тексту зазначеного періоду застосовуються також методики аперцепційного вивчення поетичного тексту (А. Мойсієнко), окреслення мовної картини світу в аспекті індивідуальних особливостей мовотворчості (С. Єрмоленко, Н. Сологуб), знаходить послідовне застосування когнітивний підхід до інтерпретації явищ віршової мови (Ю. Лазебник, О. Таран).

В історії розвитку української лінгвостилістики особливо плідним став період 60 – 80-х років ХХ ст. У цей час пріоритетними виявилися:

а) лексико-фразеологічне наповнення поетичного словника, зокрема його поповнення за рахунок суспільно-політичної лексики, якісних змін компонентів мови, що зазнавали детермінологізації, входження типових слів-образів, генетично закорінених у системі фольклору (С. Єрмоленко, В. Карпова, М. Пилинський, Л. Пустовіт, В. Єрмак, Н. Данилюк, Т. Ковалевська);

б) оновлення й деавтоматизація контекстної дистрибуції (Л. Пустовіт, І. Олійник, О. Маленко);

в) акцентування та максимальне розширення звукосмислових потенцій мовних одиниць і використання їх для семантико-експресивної активізації поетичного тексту (Л. Ставицька, Н. Сологуб, Г. Сюта, Н. Дащенко);

г) стилістика індивідуальної мовотворчості (Л. Мацько, Л. Пустовіт, С. Єрмоленко, А. Бондаренко, І. Шапошникова, Л. Ставицька, А. Мойсієнко, Г. Сюта, О. Сидоренко, О. Тищенко, Г. Вокальчук, Н. Грицик);

ґ) лексикографічний опис поетичних словосполучень (Л. Пустовіт, С. Єрмоленко, С. Бибик, О. Рудь).

Однак згадані методики та напрямки дослідження мови художньої літератури, зокрема поезії, здійснювалися без урахування фоностилістичних, лексико-фразеологічних, словотвірних, семантико-стилістичних, синтаксичних особливостей українськомовної поезії, створюваної у східній та західній діаспорах. На тлі активного вивчення мови поетів України упродовж десятиліть поза національним мовно-культурним та науковим простором залишалися поетичні тексти емігрантів різних поколінь. Природньо, що в теорії художньої мови теж утворилася відповідна інформаційно-дослідницька лакуна. Її наявність в українознавчій науці частково компенсували літературо- та мовознавчі студії, здійснювані у тій же діаспорі (В. Державин, Б. Рубчак, Ю. Шевельов (Шерех), однак через відповідні екстралінгвальні чинники вони були герметичними, недоступними для українського інтелектуального та мовно-культурного простору.

Знаковими для зарубіжної україністики дослідженнями мовотворчості поетів Нью-Йоркської групи стали роботи В. Державина "Українська молода поезія насьогодні" (1959), Ю. Дивнича "Мехіко-українське видиво в поезіях Богдана Бойчука" (1965), "Новини до десятиліття молодої поезії за кордоном" (1965), К. Митровича "Поезія Емми Андієвської: міт і містика" (1968), Ю. Шевельова "Віднайдення дому" (1978), "Стилі сучасної української літератури на еміґрації" (1964). Окремої згадки заслуговують теоретичні та науково-критичні розвідки Б. Рубчака "Міти чужинки (Уваги до творчості Патриції Килини)" (1968) та Б. Бойчука "Декілька думок про Нью-Йоркську групу і декілька задніх думок" (1979).

Окремі загальностилістичні поняття та категорії, важливі для інтерпретування поетичного дискурсу, розвинено у працях І.Качуровського "Строфіка" (Мюнхен, 1967), "Основи аналізи мовних форм (Стилістика)" (Мюнхен – Ніжин, 1994) та М.Ласло-Куцюк "Питання української поетики" (Бухарест, 1974).

Показово, що для багатьох із названих робіт характерне намагання провести паралелі між двома співвідносними за часом народження та творчого становлення поколіннями українських поетів–шістдесятників та членів Нью-Йоркської групи. Зокрема, В. Русанівський наголошує на тому, що "між поетами-шістдесятниками та нью-йоркською групою відбувався постійний творчий зв'язок. Він особливо помітний у використанні паронімів, а також у зверненні до фольклорних символів" (Русанівський В. М. Історія української літературної мови. – К., 2000. – С. 374). Існування цілого ряду мовностилістичних паралелей у дискурсах цих літературних генерацій доводить також Г. Сюта (Мовні інновації в українській поезії шістдесятників та членів Нью-Йоркської групи: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – К., 1995. – 20 с.).

Другий розділ – "Семантизація звукової форми поетичних текстів авторів Нью-Йоркської групи" – присвячений дослідженню фоностилістичних аспектів актуалізації звука як форманти віршової мови, простеженню шляхів семантизації та естетизації поетичного тексту за рахунок мінімальних фонетичних трансформацій єдиного звукокомплексу.

Аналіз виявлених у поезії Нью-Йоркської групи атрактантів дає