LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвостильові особливості ідіолекту З.Ленца в малих епічних жанрах

роботи „Категорія ідіолекту в лінгвістиці тексту" пропонується короткий огляд сучасних методів дослідження тексту. Однією з центральних проблем філології 20-21 століть є визначення сутності тексту взагалі та художнього зокрема. Незважаючи на те, що завдання поетики словесного тексту в значній своїй частині були сформульовані ще на зорі філології як окремої гуманітарної науки, питання теорії художнього мовлення викликають і сьогодні серйозні дискусії.

Поступово від мовознавства відбруньковувалася нова філологічна галузь, яка тоді часом називала себе новою наукою, але ще й сьогодні не має точно визначеної назви: "літературознавча стилістика" у В. В. Виноградова, "стилістика декодування" у І. В. Арнольд, "інтерпретація тексту" у В. М. Жирмунського, Е. Г. Різель, В. А. Кухаренко, А. І. Домашнєва, "стилістичний аналіз" у М. П. Брандес, "лінгвостилістика", "поетичний дискурс" у інших.

Незважаючи на те, що останнім часом сучасні теорії лінгвістики та лінгвостилістики приділяють достатньо уваги художньому тексту, чимало дискусійних питань залишаються такими й сьогодні. Так, саме поняття "стиль" є досить розпливчастим у зв'язку з тим, що цим терміном визначаються різні об'єкти вивчення, як-от: адекватність висловлювання думки вербальними засобами, індивідуальна характеристика манери письменника, техніка письмового викладення і т. і. Причиною такого стану речей стала неоднозначність, складність природи феномену стиль.

З розвитком лінгвістики тексту і – насамперед - стилістики художнього тексту дослідник стилю намагається розглядати його в тексті, а не за його межами. З цих позицій стиль розглядають як мовне варіювання в тексті, а сам текст в такому випадку є результатом відповідного добору та поєднання мовних засобів.

Мова виконує своє пряме призначення, яке М. П. Брандес називає "засобом висловлювання думки", саме в мовленнєвій діяльності індивіда. Але мовленнєва діяльність завжди здійснюється конкретною людиною, яка привносить у висловлення свою індивідуальність, надаючи тим самим необхідну суб'єктивну форму відповідному об'єктивному змісту. Тобто, йде процес вибору мовних одиниць (лексичних, морфологічних, синтаксичних тощо) із усього розмаїття мовної системи. Тому словесний твір як продукт мовленнєвої діяльності функціонує відповідно до суб'єктивного задуму творця, бо він є наслідком певного вибору слів, форм, конструкцій тощо, а вибір залежить як від змісту задуму, так і від законів та можливостей мови.

В дисертації підкреслюється думка, що стиль не може існувати як абстракція, а лише в конкретному втіленні. Адже кожний письменник, використовуючи певну мову, добирає мовні засоби відповідно до задуму художнього твору, згідно зі своїми лінгвістичними уподобаннями і стилістичними смаками. У мові письменника немає нічого, чого б не було в загальнонародній мові, за винятком окремих одиниць, утворених на матеріалі і за зразками загальнонародної мови. Але в нього є своя манера письма, свій особливий спосіб викладення, своя мовна картина світу, яка виявляється в індивідуальному стилі.

Отже, як окремий об'єкт стиль художнього тексту є діалектичною єдністю загального й одиничного, тобто єдністю властивостей, які повторюються в творах цього автора, і тих, які створюють неповторність, якісну визначеність твору. Ці типові загальні риси знаходять відображення в категорії індивідуального.

В реферованій роботі розглянуто ієрархію від загальної мови до індивідуальних її проявів у мовленні: мова (націолект) - діалект (більша за говір мовленнєва територіальна єдність) – на цьому ж рівні, але в іншій – соціальній - площині знаходиться соціолект (соціальна група людей, що говорять на спільній професійній мові) – говір (багато структурно наближених ідіолектів для певної територіальної групи) - ідіолект (індивідуальне мовлення конкретного носія мови).

Це дозволило зробити висновок, що реально мова існує лише в мовленні індивідів. Тобто, щоб зрозуміти закономірності мовного існування, потрібно досліджувати її на окремих прикладах. А хто може бути кращим зразком використання мови, ніж письменники, які висловлюють через особистісну призму мовну картину світу свого народу? Саме таким письменником, речником надій і втрат своєї батьківщини можна вважати З. Ленца. Індивідуальний стиль автора, його ідіолектна манера виявляється вже в самому факті вибірковості, перевазі певних лексичних та граматичних засобів, значень, які нерідко стають базою формування більш складних і наочних образів.

Спираючись на праці відомих дослідників, дисертантка обґрунтовує думку про те, що проблема індивідуального стилю є однією з ключових у стилістиці художнього тексту, особливо з урахуванням антропоцентризму сучасної наукової парадигми. Науковці досліджували індивідуальне мовлення з перемінним успіхом упродовж тривалого часу. Питаннями індивідуальності мови в різні часи займалися такі видатні філологи, як В. Гумбольдт, Г. Пауль, К. Фосслер, Ж. Вандрієс, Г. Лерхнер, Е. Бенвеніст, В. Матезіус, Ф. де Сосюр, А. А. Шахматов, Г.О. Винокур, М. П. Брандес, В. А. Кухаренко, Ю. Н. Караулов та інші. Усі вони так чи інакше доходили висновку, що мовлення реалізується лише в ідіолекті. Всі дослідження в сфері ідіолекту дозволяють із впевненістю стверджувати, що мова не є замкнутим утворенням, не залежним від його носіїв. За кожним текстом стоїть мовна особистість, яка володіє системою мови, а тому не можна пізнати мову, не вийшовши за її теоретичні межі, не звернувшись до її творця, до конкретної мовної особистості.

У сучасній лінгвостилістиці співіснують два терміни: „ідіостиль" та „ідіолект", що створює певні незручності при їх використанні. Питанням розрізнення ідіолекту й ідіостилю та принців виявлення відповідних їм конституентів порівняно недавно стали цікавити тих лінгвістів, що аналізують художнє мовлення. І сьогодні серед дослідників немає єдності у визначенні цих категорій, тому їх характеристики досить суперечливі. Мабуть, і не потрібно суворо розмежовувати ці терміни, бо тут мова може йти лише про індивідуальне надання переваги тому чи іншому.

У запропонованому дослідженні використовується термін "ідіолект", хоча ми не наполягаємо особливо на розмежуванні вказаних понять, але як робочу приймаємо дефініцію цього терміна дослідника В. Г. Щукіна: „Ідіолект - це система мовних засобів індивідуума, що формується на основі засвоєння мови і що розвивається в процесі життєдіяльності даного індивідуума". У реферованій дисертації надання переваги саме терміну "ідіолект", пояснюється тим, що він виграє порівняно з термінами "індивідуальний стиль", „індивідуальна мовна система" (Щерба), "індивідуальний говір" (Поліванов), "індивідуальне мовлення", через те, що він - короткий, і "прозорий" у своїй звуковій (від грец. idios - свій, своєрідний, особливий та lekt - мова) та семантичній оболонці. Але найголовніший аргумент на користь його вибору полягає в тому, що він дозволяє відбудувати парадигму від мови через соціолект до конкретного, індивідуального "лекту" (хоча в запропонованій роботі не заперечується співвідносність і синонімічність термінів "ідіолект", "ідіостиль" та „індивідуальний стиль"). Ідіолект можна досліджувати в синхронії (взявши за основу якийсь момент часу) і в діахронії (стосовно творчості письменника тут