LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвостильові особливості ідіолекту З.Ленца в малих епічних жанрах

можна говорити про лінгвістичні авторські особливості стилю).

Протягом останніх десіятиріч стосовно художніх текстів став також використовуватися термін „дискурс", дещо близький ідіолекту, але не тотожний в одному з його розумінь. Це тлумачення дискурсу йде від французьких структуралістів і наближується до поняття „стилю" і „індивідуальної мови". "Дискурс", у такому розумінні описує мовлення і обов'язково має визначення – який або чий дискурс, бо дослідників цікавить не дискурс взагалі, а його конкретні різновиди, що задаються широким набором параметрів: чисто мовними відмінними рисами, а також специфікою тематики тощо.

Неможливо охарактеризувати ідіолект письменника і без врахувань здобутків прагматики – відносно нової філологічної дисципліни, яка досліджує не тільки інтенцію адресанта, але й цікавиться її співвідношенням зі сприймаючим суб'єктом (адресатом). Будь-який текст націлено на адресата, і за кожним мовленнєвим явищем стоїть певна мета - якимось чином вплинути на реципієнта. З урахуванням сучасних лінгвістичних тенденцій до акцентування комунікативного аспекту тексту аналіз ідіолекту З. Ленца полягає не лише у вивченні мовних засобів (лексики, морфології, синтаксису, завдяки яким моделюється мовна картина світу письменника, котра відтворює його бачення навколишнього середовища), але й характеристиці художнього тексту як спільної мовленнєво-розумової діяльності автора й адресата. При цьому враховується, що творча індивідуальність автора виявляється не тільки в доборі матеріалу, виборі тематики і проблематики, у наданні переваги одним мовленнєвим елементам над іншими, але й у виборі й організації різноманітних засобів, що регулюють творчий діалог з читачем, стимулюють асоціативну діяльність адресата у певному напрямку, по-різному моделюючи значеннєве розгортання тексту у свідомості читача.

Значне місце в першому розділі приділено еволюції ленцівського ідіолекту. Адже Ленц не належить до тих письменників, що одразу проявляють цілісний витончений власний стиль. Від тексту до тексту письменник, навчаючись у попередників, виробляв свою стильову манеру. У ранній період Ленц не стільки демонструє свій стиль, скільки запозичує його у відомих авторів: так, оповідання З. Ленца "Байдужий" наслідує однойменний твір Камю, оповідання „Шостий день народження" має спільні стильові риси з „Хлібом" В. Борхерта, лексика оповідання „Доктор звеселяння" нагадує похмуру атмосферу образів Кафки, але передусім це стосується Е. Хемінгуея, якого сам Ленц називав своїм "хрещеним батьком".

У дисертації доводиться, що від Е. Хемінгуея до стилю Ленца прийшов "принцип айсберга", тобто, глибинний шар підтексту. Як і в американського автора, в його малому епосі велику роль у побудові підтексту відіграє імплікуюча деталь. У подальшій творчості метод створення підтексту в Ленца все тісніше збігається з технікою лейтмотиву. Підтекст, чи накопичення нових змістів одного і того ж висловлення, що пролунало один раз, виникає не у вигляді одного повтору, а як систематична лейтмотивно повторювана цитата, схожа за своїм словесним звучанням, але яка кожного разу обростає новими відтінками залежно від ситуації (новели „Горе-мисливець", „Людина в потоці", „Дім чистої любові" та інші). У Ленца лейтмотивні слова є одним зі структурних елементів текстів, значення яких імпліцитно є практично у всіх частинах перспективи оповіді, створюючи друге самостійне семантичне тло. Підтексту сприяє також розвинута полісемія. Від Е. Хемінгуея Ленц сприйняв також потяг до детального опису, що у пізніх оповіданнях розів'ється ще більше і виллється у величезні макроречення, коли кожне з них іноді займає декілька сторінок.

Навіть поступовий відхід від Е. Хемінгуея не означав для Ленца повної самостійності стилю. В новелах „Шостий день народження", „Байдужий", „Великий Вільденберг" простежується наслідування інших письменників. Так, можна знайти чимало спільних рис у ранніх оповіданнях З. Ленца та в коротких оповіданнях В. Борхерта: лаконізм мови, відчутний ритм, побудований на паратаксисі, еліптичні речення, зведені іноді до одного слова. Буденність подій підкреслюється буденністю розмовних висловів. Проте, різниця між двома авторами полягає у використанні прикметників. Якщо Борхерт обходиться майже без описових прикметників, бо його речення надто короткі, щоб вміщувати ряд епітетів, то у Ленца центральним є якісне слово (Eigenschaftswort), що описує і визначає іменник. Від Борхерта до стилю Ленца прийшла мовна економія, але ця риса не стала типовою для нього. Відшліфовуючи власну лінгвістичну естетику, Ленц залишає найкращі мовні засоби своїх "зразків" (виразність опису від Е. Хемінгуєя, лаконізм висловлення від В. Борхерта тощо) і поступово йде до неповторного ідіолекту.

В кінці 60-тих років стиль Ленца втрачає експресивну стислість, окличні повтори, символічні натиски, мова його оповідань стає більш пластичною, обростає розгалуженнями, тонкими синонімами, грає асоціаціями.

Композиційним стрижнем ранніх оповідань є парадокс, який посилюється від початку до кінця твору („Друг уряду", „Духовний радник", „Доктор звеселяння", „Найщасливіша родина місяця"). Ленц використовує різні лексичні та синтаксичні засоби для створення комічного ефекту, як-от синоніми, антоніми, епітети, перифрази, оксюморони. На синтаксичному рівні – це поширені та складні речення. Мова раннього Ленца не насичена особливо розгорнутими порівняннями і тропами, навпаки, це – максимально простий підбір нейтральних лексем. І саме на такому тлі особливо вирізняється емоційно забарвлена мова персонажів його оповідань.

Більш "зрілі" малі епічні жанри письменника багато в чому експериментальні. Він шукає спосіб висловлення, як правило, за рахунок формальних експериментів, як-от форми оповідання від різних осіб чи жанрової тональності. Ці пошуки, звичайно, не могли не позначитися на мові, що стає значно еластичнішою та розкутішою завдяки розвиненій синонімії, метафоричності, порівнянням та поширеним реченням. Про намагання вплинути на читача свідчить різноманітність повторів. При цьому до словесних повторів приєднуються паралелізми, антитези, алітерації, градації. Для правдивості опису письменник додає ще й терміни і професіоналізми: мову моряків, вислови торговців, наукову термінологію, воєнну лексику тощо. До цього періоду можна віднести оповідання „Пов'язка на очі", „Той, хто псує гру", „Люди Гамбурга" та інші.

Лише в третій період творчості Ленц виявив повністю свій талант оповідача. Тут проявився відшліфований стиль талановитого, всесвітньовизнаного письменника. Він продовжує експерименти з формою оповідань, але робить це вже економно й майстерно: оповідання на 9 сторінок з трьох речень ("Ейнштейн перетинає Ельбу коло Гамбурга") або монолог-звернення ("Вісімнадцять діапозитивів"), опис подій від різних осіб ("Закони падіння", „Команда"). Основою стилю Ленца стає синтаксис: речення-періоди з різноманітними типами підрядних та перелічувальними рядами надають його лінгвопоетиці поліфонізму.

Отже, як і будь-який інший, ідіолект Ленца еволюціонує від тексту до тексту, формуючи мовленнєві риси, які стають константними: використання символів, термінів, топонімів,