LibRar.Org.Ua — Бібліотека українських авторефератів

Загрузка...

Головна Філологічні науки → Лінгвоцид української мови та шляхи його подолання українством у XIX - на початку ХХ століття

зумовили його звернення до питань української мови. Грушевський обґрунтував зв'язок української мови з іншими індоєвропейськими мовами, обстоював концепцію неперервного історичного розвитку української мови. Самобутність української мови вчений пов'язував з особливостями висловлювання, з внутрішньою формою слова, розвивав думки О.Потебні та І.Франка про значення рідної мови в соціальній еволюції людини. У ролі важливого знаряддя культурного та державно-політичного життя українського народу вчений бачив вироблену культурну, літературну мову: ,,У наші часи нема вже старих універсальних культурних мов, кожна народність розвиває своєю рідною мовою культурну працю; весь культурний запас зберігається рідною мовою; культурна мова стає питанням життя і смерті, ,,бути чи не бути" національного існування" (,,Визволення Росії та українське питання", 1907). М.Грушевський надавав великого значення науці рідною мовою, так само як і рідномовній школі та вищій школі: ,,Поки мова не здобуде собі місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та інших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці у викладанні і літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиме себе на становищі ,,нижчої, культурно неповноцінної нації" (,,Визволення Росії та українське питання", 1907). Очевидно, чим повнішим є обслуговування національною мовою духовного розвитку нації, тим більший її внесок у духовну скарбницю людства.

Як зазначає Л. Мацько, ,,мова – це культурний феномен, у якому акумулюється інтелектуальний та духовний досвід народу, тому втрата її призводить до втрати національної ідентичності, щобільш – загибелі нації як цілісного організму. Мова є тим чинником, що дає змогу представникам однієї спільноти розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні".( Мацько Л., Христенок В. Явище лінгвоциду в історії української літературної мови (XVII – ХІХ ст.) // Українська мова. – К., 2003. – №2. – С.58.)

Формування, становлення і розвиток української мови, існування взагалі як мови окремої самобутньої нації в добу бездержавності українського народу супроводжувалося негативним явищем, що дістало назву лінгвоцид (від лат. lingua – мова, caedere – знищення).

Рецидив лінгвоциду спостерігаємо і сьогодні. Звернувшись до офіційних документів, зокрема, довідки Рахункової палати України (,,Про результати аналізу стану виконання комплексних заходів із всебічного розвитку української мови, планування та використання коштів Державного бюджету України на їх впровадження") відзначаємо, що необхідні умови для всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя в Україні ще не створені. Так, щоденний разовий тираж російськомовних газет, що виходять в Україні, становив на початок 2002 року 32,1 мільйона примірників, тоді як україномовних – 18,2 мільйона. Склалася ситуація, коли на сто українців припадає 46 примірників рідною мовою, а на сто росіян, які проживають в Україні – 386 примірників або у 8,4 рази більше. У телерадіоефірі України основну частку складають комерційні телерадіокомпанії, які, на відміну від державних, не дотримуються конституційних норм використання української мови, а державні телерадіокомпанії складають 3,4 відсотка від діючих телерадіокомпаній в ефірі.

Проігнорувавши вимоги постанови Кабінету Міністрів України від 08.09.97 № 998 ,,Про затвердження Комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови," абсолютна більшість міністерств не розробили власні програми щодо зазначених заходів. Таким чином, посилаючись на вище названий документ, відзначаємо, що протягом останніх 12 років не здійснювалась реалізація Державної програми розвитку української мови та Комплекс заходів щодо її всебічного розвитку та функціонування.

Актуальність роботи полягає у потребі дослідити явище лінгвоциду, наслідки якого ще не є достатньо вивченими. Сучасне українське суспільство не знає усієї нищівної сили лінгвоциду української мови і його згубного впливу на національну культуру. Актуальною залишається потреба, дослідивши це, подолати шкідливий вплив наслідків і рецидиви залишків лінгвоциду у сучасному українському суспільстві.

Через політичну ситуацію, в якій перебувала Україна з кінця XVII – ХХ ст., ця проблема тривалий час не могла досліджуватися у вітчизняному мовознавстві аж до проголошення України незалежною державою. Для процесу утвердження української мови як державної актуальним є дослідження питань історії української літературної мови як наукової дисципліни, що накопичує знання про історичний мовний розвиток, розкриває його закономірності, дозволяє в кінцевому результаті глибше пізнати історичний шлях української нації. Разом з іншими науками історичного спрямування вона опинилася серед тих галузей знання, в яких існує чимало ,,білих плям", замовчаних персоналій, невідомих документів. Однією з таких ,,білих плям" є явище лінгвоциду, що супроводжувало історичний розвиток української мови майже чотири останні століття.

Питання історії української літературної мови досліджували історики української літературної мови, зокрема автори відповідного академічного курсу П.Плющ, В.Чапленко, Ю.Шевельов, О.Горбач, М.Жовтобрюх, П.Тимошенко, І.Білодід, П.Горецький, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Животко, П.Ковалів, В.Німчук, В.Русанівський, С.Єрмоленко, М.Степаненко та ін. Варто згадати цінні лінгвістичні студії М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Возняка, К.Студинського, І.Франка про українську мову, про мову конкретних художніх творів. Обґрунтовували давність і самобутність української мови М. Максимович та О.Бодянський.

В останні роки, коли почалося переосмислення історичних та культурних національних процесів, в Україні з'явилися розвідки, в яких автори намагаються дати об'єктивну оцінку стану української мови (Я.Радевич-Винницький, В.Іванишин, В.Лизанчук, В.Статєєва).

За останній час зросла кількість науково-публіцистичних праць, статей про лінгвоцид української мови (Л.Мацько, Л.Масенко, І.Фаріон, В.Радчук, В.Христенок та ін.)

Хронологічні рамки дослідження продиктовані тим, що період ХІХ – початку ХХ ст. посідає важливе місце в національно-культурній, зокрема й у мовній, еволюції України і саме в цей період найбільш гостро постає мовне питання. Як відомо, в царській Росії функціонування української мови регламентувалося офіційними заборонами. Українське слово допускалося тільки в художню літературу (та й то з певними обмеженнями). В інших сферах українська мова фактично заборонялася. Тож питання, пов'язані з існуванням і розвитком української мови в зазначений період, були особливо гострими і відповідно недостатньо дослідженими, бо невизнання української мови і заборона на її використання уже автоматично виключали її з офіційної лінгвістики.

Дотичними до теми дисертації є питання, які розглядалися у дослідженнях М.Грушевського ,,Про українську мову і українську школу", С.Єфремова ,,Мартиролог українського слова", Б.Сокола ,,Дослідження особливостей української літературної мови і лінгвістичні дискусії навколо неї у ХІХ –